Курси НБУ $ 26.48 € 31.17

Брати-волиняни служать пліч-о-пліч і обіцяють «стояти до Перемоги»

Андрій та Роман Матвійчуки служать у підрозділах 14-ї окремої механізованої бригади

Разом із народження, поруч по життю, пліч-о-пліч на фронті – так, кількома словами, розповідають про себе рідні брати, які служать у підрозділах 14-ї окремої механізованої бригади. І по-військовому стримано мовчать про те, наскільки це важливо, коли поряд із тобою завжди, у найскладніших ситуаціях, близька людина, яка допоможе, підтримає, підкаже й переживатиме за тебе, як за себе. А може, навіть більше… Напевно, висловити цю тривогу й відповідальність за своє друге «я», з яким пов'язаний кров’ю, сльозами матері й батьківською молитвою, чоловікам найважче. Та очі воїнів-братів говорять більше, ніж слова, пише прес-служба 14-ї окремої механізованої бригади.


Андрій та Роман Матвійчуки – з Волині. Старшина Андрій Матвійчук служить в бригаді вже 14-ий рік, а старшина Роман Матвійчук ненабагато менше – 11-ий. Обидва починали службу ще в 51-ій окремій механізованій бригаді. Обидва з початком війни, в 2014, вирушаючи на фронт, у два голоси заспокоювали рідних.



Мама плакала, відправляючи одразу двох синів на фронт. Вмовляла не їхати, звільнятися з армії. Але це не для нас із братом. Ми на фронті – з перших днів перебування там підрозділів 51-ї, і стоятимемо до Перемоги.



«Звичайно, батьки страшенно переживали, – пригадує Андрій Матвійчук. – Мама плакала, відправляючи одразу двох синів на фронт. Вмовляла не їхати, звільнятися з армії. Але це не для нас із братом. Ми на фронті – з перших днів перебування там підрозділів 51-ї, і стоятимемо до Перемоги».


«Рідні вже трохи заспокоїлись, хвилюються менше, хоча ні в батьків, ні в наших з Андрієм дружин, ні в дітей тривога не зникла, – додає Роман Матвійчук. – Просто за три з половиною роки, як би там не було, до всього звикаєш. Крім того, близьким спокійніше від того, що ми поряд, «наглядаємо» один за одним, підтримуємо. А головне, вчасно виходимо на зв'язок із домом, аби доповісти, що в нас усе гаразд – якщо я не маю можливості це зробити, за нас обох це зробить Андрій чи навпаки».


Про саму службу брати Матвійчуки, бійці ремонтно-відновлювального батальйону, від роботи яких залежить надійність зброї та машин у найвідповідальніший момент – під час бою, які цілодобово, за будь-яких погодних умов і під обстрілами на передовій, ремонтують військову техніку та озброєння, евакуюють її з лінії зіткнення, кажуть, «нічого складного».


«Треба просто любити свою роботу, – каже Андрій Матвійчук. – А любитимеш, то, ясна річ, і розумітимешся. Ми з побратимами за роки служби навчилися визначати неполадки в машинах на сам лише слух. За час АТО повернули до життя десятки одиниць техніки, необхідної для виконання завдань за призначенням. Кожен, хто служить у ремонтно-відновлювальному батальйоні раніше чи пізніше починає розуміти, що в його руках – не техніка, а життя побратимів, що його праця має величезне значення для боєздатності підрозділів, а отже, для Перемоги, задля якої всі ми тут».


«А Роман, – киває Андрій на брата, – не захотів служити зі мною в одній роті й займатись ремонтом техніки, хоча й розбирається в ній чудово, особливо, в двигунах. Віддав перевагу «великим машинам»».


«До служби в армії я мав справу з тракторами, тож і до «МАЗу» швидко знайшов підхід. Техніка ж, знаєте, як жінка, потребує ласки, – жартує Роман Матвійчук. – От і виходить зараз так, що я евакуюю машини, привожу їх братові, аби він ремонтував, – щоб не сидів без діла, не розслаблявся. Це така моя йому помста за те, що свого часу «затягнув» мене в армію, – сміється співрозмовник. – А якщо серйозно, то живемо дружно, по-братськи, підтримуємо один одного, переживаємо, будь-якої миті готові прийти на допомогу. Так було завжди, але тут, на фронті, така підтримка має особливе, дуже важливе значення».