Президентські перегони ще раз засвідчили, що обирати і обиратись ми любимо більше, ніж працювати і навчатись. В глибоких надрах нашого суспільства приховані величезні таємні резерви палких прагнень до самовизнання, волі, багатства, почестей і слави. Бажаючих зайняти вищі керівні крісла або у них залишитись у нас більше, ніж можна було собі уявити. Владні емоції ще переважають здоровий глузд...
нотатки стурбованого песиміста
Президентські перегони ще раз засвідчили, що обирати і обиратись ми любимо більше, ніж працювати і навчатись. В глибоких надрах нашого суспільства приховані величезні таємні резерви палких прагнень до самовизнання, волі, багатства, почестей і слави. Бажаючих зайняти вищі керівні крісла або у них залишитись у нас більше, ніж можна було собі уявити. Владні емоції ще переважають здоровий глузд. І ця небезпечна ситуація вимагає детального аналізу і конкретних рішень. По-перше, треба негайно міняти закон про вибори, як і всю систему підбору, виховання і розстановки керівних кадрів. Варто передбачити, щоб кожен кандидат у майбутні президенти після завершення виборів автоматично займав місце заступника новообраного президента. Нехай їх буде дуже багато, зате вони у передвиборній боротьбі, маючи таку добру перспективу, вестимуть себе спокійно і толерантно, мирно і полюбовно, взаємоввічливо і навіть, можливо, чесно. По-друге, треба передбачити, щоб злагода і повага запанувала у всіх адміністративних колективах. Необхідно скасувати посади завідуючих відділами, інспекторів, референтів, помічників, а замість них внести у штатний розпис лише посади заступників начальника. Тоді в агресивному чиновницькому середовищі зникнуть заздрощі і кар’єристські міркування. Всі будуть майже начальниками, житимуть мирно, терплячи одне одного. Це, безперечно, звеличить авторитет нашої держави за кордоном. Її вже не називатимуть країною бюрократів та корупціонерів, а державою одних керівників. Ми станемо прикладом для цілого світу, як треба облаштувати кадрову систему, а наш державний чиновник стане зразком. Це стосується і воєнізованих формувань. Давно варто було ліквідувати цю довгу драбину від прапорщика до генерала. Повинні залишитися лише два звання — генерала і полковника. Нагороджуватимуться однаковими орденами і медалями, їздитимуть на схожих службових автомобілях і, головне, матимуть однакові пенсії і пільги. Між ними зразу ж зникнуть заздрощі, кар’єризм і улесливість. Правда, тоді у середовищі чиновників можуть запанувати байдужість і лінощі. Вони будуть спати на роботі і вдома. Зажиріють, почнуть хворіти від малорухливого способу життя. Але це вже інша проблема, яку можна і треба вирішити вдосконаленням сімейного побуту, причому дуже просто. Достатньо їх жінкам надати статусу начальників сімейного затишку. І тоді вдома всім адміністраторам доведеться реалізувати свою енергію і силу, накопичену на спокійній і відповідальній службі. Жіноча диктатура у сім’ї лише компенсує надлишок демократії у адмінколективах. І останнє, що стосується зміни політичної орієнтації наших політиків і керівників. Це дуже делікатне і хворобливе питання. Вчора був синім, а сьогодні став жовтим. Або навпаки. Тут не обійтися без умілого шевця і модельєра, а також переконання, що «на плаву» завжди залишаються лише різнокольорові. Отож, в подальших перегонах всім владним мужам не варто використовувати одну фарбу. І одяг, і прапори, і навіть уподобання повинні поєднувати всі політичні відтінки — від білого до чорного. Тоді кожен з переможених зможе гордо сказати: — Я також був вірним і відданим, бо яскраво-кольоровим... Тільки так ми досягнемо головного — миру і спокою у нашому великому адміністративно-політичному домі. Перейти до іншого будинку з європейсько-демократичним облаштунком нам поки що не під силу. Його ще треба збудувати. Віталій МУДРИК.
