У робіт Ольги Васенко, які тепер прикрашають коридор школи, є навіть офіційна назва — казкотерапія.
Казку школярам подарувала… гардеробник
Якщо у Луцькій загальноосвітній школі №2 I—III ступенів запитати, де знайти Ольгу Васенко, то чергові учні не одразу й зорієнтуються, хто це. Підказка, що вона працює в гардеробі, мало що дала. І тільки третій «козир», що вона — художниця, зіграв стовідсотково. За хвилину світлим коридором назустріч прошкує усміхнена, елегантна пані митець
Її тут справді знають усі саме як художницю. Коридор на першому поверсі школи, де навчаються учні молодших класів, прикрашає чудова колекція з двадцяти картин, що вийшли з–під пензля Ольги Євдокимівни. Як сторінки у дитячих казках, один за одним змінюються «Кіт у чоботях», «Коза та семеро козенят», «Снігова королева», «Пригоди Карлсона»…
Ідею зобразити казки, які вивчають у програмі 1–4 класів, подала вчитель Олена Грищук, а пані Ольга майстерно втілила її на папері. Тепер казкотерапія зачаровує не тільки учнів, а й усіх, хто проходить шкільним коридором.
«Старалася ж для дітей, а їх не можна обманути чи щось приховати», — у всьому Ольга Євдокимівна відповідальна і щира.
Малювала їх гардеробник–художник майже півроку. Кожен вільний вечір, а особливо — у вихідні, просиджувала за мольбертом: «Малюю, чоловік зайде, гляне, порадить, підкаже. Хоч у нього юридична освіта, але має дуже тонке відчуття краси. Багато чого ми разом творимо. А взагалі працювалося легко, деякі сюжети, бувало, уві сні приходили, і на ранок я уже знала, що вдало буде отак і отак зобразити героїв». Незважаючи на «дитячий» характер роботи, у кожному намальованому звіряті жінка намагалася показати характер.
«Старалася ж для дітей, а їх не можна обманути чи щось приховати», — у всьому Ольга Євдокимівна відповідальна і щира.
Це не єдиний її внесок в оформленні «обличчя» навчального закладу. За десять років, відколи прийшла сюди, руку дизайнера доклала до інтер’єру багатьох кабінетів. А взагалі вона може задекорувати все що завгодно: від книги до готелю. Випускниця Львівського училища прикладного мистецтва (тепер це Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша) досі не забула, як воно — творити красу. Хоча з того часу, коли навчалася на художника–оформлювача інтер’єрів, минуло вже кілька десятиліть. На щастя, ще встигла попрацювати за спеціальністю. А коли на початку 1990–х роботи не стало, довелося заробляти усім, чим могла. Було, що й торгувала на ринку, а ось тепер — школа.
Чомусь подумалося, що дипломований випускник престижного мистецького вишу сумуватиме за можливістю повноцінно творити, працюючи у шкільному гардеробі. Але Ольга Євдокимівна зі своїм оптимістичним поглядом на життя зуміла не просто влитися в колектив, а стати його душею, причому не тільки вчительського, а й учнівського.
За найкращих друзів має вона …учнів молодших класів. Непідробно тішиться тим, які вони щирі, відверті, метикуваті. А діти в особі тьоті Олі знайшли надійну подругу. Розказують секрети, радяться у вирішенні своїх дитячих проблем. І навіть у першому бешкетнику всіх молодших класів Ольга Євдокимівна зуміла розгледіти талановитого творчого хлопчика. На майстер–класі з розпису писанок спеціально сіла поруч із ним. І уміння малюка сказали їй набагато більше, аніж його витівки на перервах. А ще вона неодмінно плаче на кожному святі останнього дзвоника. Бо учні для неї — то не «молодь, яка зараз якась не така», а розумні, перспективні люди, з якими, каже, її старість у надійних руках.
Має мисткиня ще одну віддушину, куди зараз спрямовує свій мистецький досвід: талант до малювання перейняв її онук Богдан. Нині він студент факультету дизайну Луцького національного технічного університету. Тепер творять разом, вчаться один в одного. Вона переймає у нього нові дизайнерські тенденції, він — ази живопису, графіки, натюрморту… Жінка зізнається: «Якщо внук каже, що та чи інша ідея банальна, я не сперечаюся і з радістю вчуся новому. Зараз мене дуже захопило вишивання. Обираю непрості зразки, в одній картині поєдную до п’ятдесяти кольорів. Але глянеш на такий витвір — і він ну просто як живий, здалеку й не розрізниш, чи то пензлем він намальований, чи голкою і ниткою створений».
