НОВА ЦЕРКВА У СЕЛІ

Вже третій Божий храм вибудували на своїй землі жителі Оздова
З бригадиром тракторної бригади сільгосппідприємства “Гать” Василем Вознюком їдемо на його малу батьківщину, у світ його ясного й немеркнучого дитинства — село Оздів. Їдемо до особливих людей — сільських ветеранів, які прожили життя чесно й мудро, заповнили його подвижницькою працею.
— Село наше давнє,— розповідає Василь Сергійович,— всякого лиха довелось пережити людям. Я добре пам’ятаю спогади сільських старожилів. Було в Оздові дві церкви. Одну в давнину татари знищили, а іншу церковцю у 1943 році німці спалили. І не тільки Божий храм, а й усе село, людей багато постріляли. Дивом порятувались ті мої земляки, хто до річки Чорногузки втік. А потім ще два тижні вони в очеретах сиділи, боялись повернутись на рідні згарища. Так покарали село фашисти за те, що у 1943 році партизани побили німецьку колону. Я малим ще тоді був, але добре пам’ятаю, як сім довгих років жили ми у землянці.
Поспішаючи до садиби однієї з найповажніших жительок Оздова — 82-річної Надії Ларіонівни Вітовської, милуємося новим, вже третім Оздівським храмом. Сільська святиня на узвишші ніби захищає село від усіх бід.
— Будувала храм вся місцева громада. Багато допомогло і наше господарство, аби прибрала церква того ошатного, величного вигляду, який має тепер,— каже головний економіст “Раті” Октава Солов’юк. — Маємо п’ять церков на території нашого господарства. Отож, директор наш Віктор Шумський щиро допомагає усім — і священикам, і місцевим церковним громадам.
У мальовничій сільській місцевості, як ніде, відчувається прихід великого християнського свята — Різдва Христового. Селяни люблять цей празник Божого благословення, щасливого перепочинку після важких і довгих днів праці.
— Богу дякую, дітки, що живу ще на білому світі,— каже при зустрічі Надія Ларіонівна Вітовська. — В Оздові є лише кілька землячок одного зі мною віку. Тяжкою була моя доля. Чоловіка забрали на війну, залишилась я з маленькою дитинкою, як спалили наш Оздів. На чоловіка отримала похоронку, гірко оплакувала його, а він, хоч інвалідом, але повернувся. Все життя важко працювала — на фермі, у полі. Хоч на старості, але усі ми — оздівські ветерани, маємо і хліб, і до хліба. У 2002 році наш Оздів приєднався до сусідньої “Раті”. Отож, дякуючи Віктору Шумському, не бідуємо. Майже тонну зерна отримуємо на один пай. А ще по мішку цукру та мішку борошна.
— Ми усі дуже хотіли мати в Оздові свою церкву,— говорить інша поважна оздівчанка, 73-річна Василина Василівна Лук’янчук,— бо ж для віруючих людей церква — усе. І молодь нашу потрібно до своєї православної віри навертати, аби жили наші діти і внуки по Божим заповідям, чесно працювали, як ми, на благо своєї держави. З допомогою жертводавців маємо тепер свою Свято-Вознесенську церкву. Яка-то радість святити паску у своєму селі, у своїй церкві колядувати. А ми такої радості були позбавлені більш як п’ятдесят років.
Оздівський церковний староста Адам Пилипович Чернюк відкриває нам новий храм. З якою любов’ю прибраний він вишивками, заквітчаний квітами. Не шукали собі додаткового заробітку, а в славу Божу трудились сільські майстрині Марія Сапожнік і Марія Чернюк, які вишили хоругви та рушники, заквітчали храм червоними ружами й різнокольоровими орнаментами своїх творінь. І служитиме він довго жителям цього невеликого села, славного своєю історією, відданістю батьківській вірі і споконвічній хліборобській праці, з якої починається усе вічне і святе на землі.
Жанна ШАЙ.