На Ратнівщині священик врятував лебедів - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.06 € 33.70
На Ратнівщині священик врятував лебедів

Ратнівщина

На Ратнівщині священик врятував лебедів

На допомогу пернатим прийшов настоятель Прохідського храму Юрій Савчук

Одного дня розгублені лебеді стояли посеред асфальтної дороги, що веде на Жиричі, немовби просячи, аби їх врятували. Вони майже й не пручались, коли найменшеньку лебідку отець Юрій взяв на руки. Два інших лебеді на заклики священика: «Ходіть, ходіть додому!» – спокійно рушили до будинку свого рятівника. Йому тільки й залишалося врівноваженим тихим голосом говорити до них, примовляючи, аби не боялися і що тепер їм нічого не загрожує. Спокійно зайшли птахи й у вольєр для курей. Дивина!

Як тільки наступить весна, священик відпустить своїх лебедів на Гряду, але, говорить, що не кине напризволяще.

— Ми проживаємо на окраїні села Прохід, — розповідає отець Юрій Савчук. — А поряд з водоймою — колись тут копали торф, і ті ями наповнились водою. Називають цю місцину Грядою. Прохідчани говорять, що тут ніколи раніше не бачили лебедів. Принаймні, я у цьому селі проживаю уже 17 років — лебедів тут точно не було. У минулому році вони вперше поселилися на цих водоймах. Парочка — лебідь з лебідкою. Люди ходили помилуватись ними, трохи підгодувати, хоча там їжі для них вистачало. Лякливі були, але з часом стали трохи підпливати до берега. Згодом і поповнення у них появилось — шість маленьких лебедят. Але чомусь один малий лебідь через якийсь час став плавати поодаль від інших. Його навіть один чоловік зловив і приніс до гурту — пустив на воду. Але його сприйняли лебеді, як чужака, стали сичати, крильми бити, і бідолаха відійшов від них. Так і жив одинаком, поки не пропав. Пізніше бачили лише купку пір’я, видно, попав він собакам. Така доля, думаю, чекала і на цих птахів, що вийшли на асфальт, адже літати вони ще не могли.

Священик розповів, що прийшло на асфальт лише три молодих птахи. Тож відразу, як тільки лебеді зайшли у його вольєр, подався шукати інших. Обійшов він та інші прохідчани всю місцевість, але нічого не знайшов. Отець Юрій припускає, а заодно і висловлює думку односельчан, що, можливо, ті птахи полетіли, а цим не вдалося піднятися увись. А, можливо, попалися браконьєрам-негідникам.

— Коли я взяв лебідку на руки, вона така легенька була! Аж здивувався, що на Гряді вдосталь корму, а вона така худа. Видно, ці птахи не мали сили піднятись і зрозуміли, що самостійно їм не вижити, тому вийшли до людей. Правда, коли зайшли у вольєр, один з них намагався злетіти, але не вдалося, забракло сили.

Священик поселив своїх знайд у місці, яке ще раніше підготував для розведення кролів та нутрій. На деякий час йому довелося відмовитися від своєї затії зайнятися таким господарством. Несподівано довелося ростити лебедів. А вони вже біля його обійстя, як свої, ходять королями. Людей не бояться. Їх можна взяти на руки, погладити, а погодувати – тим більше.

— Відразу я боявся, що, можливо, не захочуть їсти. Але їдять. Полюбляють хліб — розмочую його у воді. Даю муку, картоплю, зерно. Вже мало що не три місяці живуть у мене. Із сивих птахів наполовину переросли у білих красенів. Вся сім’я їх любить. Намагаємося створювати умови для їх проживання такі, як у вільному житті, аби пізніше, навесні, змогли заново адаптуватися до волі.

Як тільки наступить весна, священик відпустить своїх лебедів на Гряду. Але, говорить, що не кине напризволяще, буде наглядати, чи адаптуються знову до вільного життя.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ