Виявляється, навіть у таких складних умовах, в яких тепер опинились селяни, господарювати можна так, щоб не тільки на прожиття вистачало, а й була можливість заощадити якусь копійку...
Непросто сьогодні знайти селянина, який би міг похвалитися прибутками від свого господарювання. Здебільшого дрібних землевласників переповнюють песимістичні настрої: мовляв, працюючи на землі, ще ніхто не став багатим, хіба що горбатим. Тільки й чути про проблеми з реалізацією сільськогосподарської продукції, з відсутністю належної державної підтримки села. Ніхто не заперечує, що усе це має місце в нашому житті. Але, виявляється, навіть у таких складних умовах, в яких тепер опинились селяни, господарювати можна так, щоб не тільки на прожиття вистачало, а й була можливість заощадити якусь копійку. Переконалась у цьому, коли завітала до господи Валерія та Надії Свіржевських, які проживають у селі Гута, що на Ратнівщині.
У СВІРЖЕВСЬКИХ І ПАПУГИ НЕСУТЬСЯ Валерія та Надію можна назвати ще досить молодими господарями, бо за плечима у них — не більше десятка років досвіду ведення господарства. Завдяки своєрідному підходу до цієї справи Свіржевські здобули собі хорошу славу не тільки в рідному селі. Про їхні племінні високопродуктивні корови та свині уся Ратнівщина чула. Серед гутянців завжди є черга за поросятами від свиноматок Валерія Свіржевського. Та й не тільки за поросятами приходять до нього односельці. Валерій та Надія розводять ще й курей, гусей, качок, індиків, індокачок, кролів, мають коня, пасіку, садок. Не так давно у їхньому домі з’явилась ще й пара папуг. А через деякий час птахи почали відкладати яйця. Відтоді в домі Свіржевських вже й п’ятнадцять папужок вилупилось. На кухні виспівує, веселить господиню канарка. У кутку — милують око акваріумні рибки. Зайшовши до цієї оселі, не відразу й второпаєш, що потрапив до звичайного сільського будинку. Щоправда, трохи просторішого, ніж зазвичай бувають хати у селах, адже у сім’ї Валерія підростають троє доньок і син. Найстарші Яночка та Ерік навчаються у молодших класах. Віола відвідує підготовчу групу дитячого садка. А найменшенька дворічна Юлька — татова і мамина радість — поки що допомагає батькам вдома курей годувати. Великої помочі подружжю чекати немає від кого. Самі обробляють город (1 гектар 99 соток), самотужки й господарство пильнують. Дітей до праці намагаються змалку привчати. Кожен з них якісь дрібні обов’язки виконує, а батьки з нетерпінням чекають, коли вже вони попідростають. УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ З КОРОВИ Особливо нелегко було Свіржевським, коли тільки на ноги спиналися. Після одруження була можливість залишитись жити у Бресті (Надія звідти родом). Але Валерія увесь час магнітом тягнуло в село. Переконав таки міську пані до Гути переїхати. На той час батьки Валерія до Америки збиралися, до старшої доньки Ніни. Нізащо б не покинули рідне село, але підступна хвороба серця змушувала батька їхати за океан шукати порятунку. Вирішили молодята корівчину купити. Вже тоді Валерій хотів, щоб худоба в господарстві була високопродуктивною. Тому першу свою корову вибирав у Муховецькому племоб’єднанні (Білорусь). Переконався, що й справді гарна худобина - понад 30 літрів молока надоював та ще й високої жирності. Згодом у господарстві з’явилося ще три корови: голштинська та українські чорно-рябі. Довелося й доїльний апарат придбати - не вручну ж чотири корови доїти. Відтоді молоко стало основним джерелом наповнення сімейного бюджету. І хоч ціна на нього не завжди влаштовувала Валерія, зате брав кількістю. — Якось підрахував, — каже господар, — що протягом восьми місяців 2004 року на закрите акціонерне товариство «Ратнівський молокозавод» здав 15 тонн молока. Щомісяця з цього маю 1000—1200 гривень прибутку. Тепер і ціна, і надбавка за жирність цілком прийнятні. От тільки чомусь не завжди вчасно розраховується з нами завод. Кажуть, проблеми зі збутом продукції. Три роки тому влаштувався Валерій Свіржевський техніком штучного запліднення у місцевий сільгоспкооператив «Білорусь». І хоч не мав на те відповідної освіти, все ж підучився у колег, підчитав літературу і тепер успішно виконує свої обов’язки. Подався у кооператив з кількох причин. Найперше — нелегко самому землю обробляти, хоч і коня має, але техніка є техніка. Бідні гутянські грунти не спонукають людей до виходу з кооперативу, тому й нема в селі фермерів чи великих землевласників, яким би можна було пай довірити і про поміч при нагоді попрохати. А на сільгосппідприємство, в якому ще й поголів’я худоби збереглося, більш-менш ще якось можна спертись: сіно виписати, зерно й інший корм для худоби. Не менш важливим Валерій вважає і те, що щоденна практика дає можливість йому більш професійно підходити до власного господарювання. Для прикладу, свою худобу Валерій Свіржевський запліднює виключно штучним способом: — Це допомагає зберегти породу і запобігає багатьом хворобам, які виникають внаслідок спорідненості особин, що спаровуються природним шляхом. Цього правила він дотримується і щодо свиней. Розводить їх радше задля приплоду, а не відгодівлі, бо можливість за нормальною ціною продати м’ясо не завжди є. Найчастіше його забирають перекупники. А ось попит на поросят не спадає. Тим більше, що покупці знають, що вони у Свіржевських дуже хороші. Валерій розводив різні породи свиней: білу українську велику, білоруську сальну. Тепер перевагу віддає естонській беконній. Від однієї свиноматки господар за рік отримує по 20—25 поросят. А оскільки утримує по три-чотири свиноматки, то неважко підрахувати, який із цього має зиск. — У господарстві не може бути виключно прибутковим якийсь один напрямок, — розмірковує Валерій. — На ринку немає стабільності, тож не знаєш, де виграєш, а де прогадаєш. Я намагаюсь господарювати так, щоб все, що годую або вирощую, було високопродуктивне, високоврожайне. Тільки тоді з кожного потроху прибуток буде. На майже двох гектарах землі Свіржевські вирощують 60 соток моркви. З ностальгією пригадує Валерій той рік, коли за кілограм моркви платили 2 гривні. Тепер ціна на неї мізерна - 20 копійок, але все ж двадцять тонн вдалося збути. Яке-не-яке поповнення бюджету сім’ї є та й корм для худоби непоганий. Крім того, росте на полі Свіржевських і картопля - понад двадцять сортів. Бульби «Слов’янки» до 1 кілограма виростають. З цьогорічного врожаю реалізували господарі 6 тонн. На решті землі сіють кормові буряки та зернові, щоб було чим і худобу, і птицю годувати. До речі, Валерій не знає, скільки точно в його господарстві птаства — з ліку збився. — У нас ніколи не бракує яєць і м’яса. Надлишок сусіди розкуповують. Маємо що поставити на стіл й тоді, коли толоку збираємо, як треба сіно згребсти чи картоплю викопати. А ДЛЯ ДУШІ — ПАСІКА Валерій Свіржевський — пасічник з діда-прадіда. Поки дід Микола мав здоров’я, то утримував пасіку для всієї численної родини. А як занеміг, то розділив вулики між дітьми й онуками. Дісталось і Валерію п’ять бджолосімей. Перейняв дідову науку, а головне — любов до бджіл. Тепер щороку збільшує власну пасіку. Цьогоріч з дев’яти вуликів накачав 170 літрів меду. — Мені здається, що бджоли — це ніби наркотик, — ділиться Валерій. — Хто спробував ними займатись, уже ніколи не залишить. За словами господаря, пасіка — це місце, де він найбільше любить проводити час. Тут він заспокоюється, відпочиває, полюбляє сидіти і слухати, як шумлять бджоли. Мед з пасіки Свіржевського користується особливим попитом, адже вулики знаходяться в лісі. Бджільництво — це один з таких видів бізнесу, в який не треба вкладати великі кошти, зате прибутки можна отримати непогані. Свій мед пасічник розпродує в основному серед односельчан і родичів, а ще — на Білорусі, де 1 літр бджолопродукту коштує 50 гривень. Енергійності Валерія Свіржевського можна позаздрити. Адже у тій щоденній круговерті він обов’язково знаходить час для своїх дітей і дружини, очолює шкільний батьківський комітет, постійно займається самоосвітою. У його домі повно наукової літератури, періодики, і рідко коли зачиняються двері, адже люди приходять за порадами, за допомогою. Валерій не залишається осторонь тих подій, що відбуваються в державі. Разом з односельчанами підтримав на виборах Президента кандидатуру Віктора Ющенка, бо саме з ним пов’язує свої сподівання. А треба гутянцям небагато: щоб прийшло у село голубе паливо, і щоб селянська праця цінувалася. — Хочу, щоб діти мої жили у країні зі стабільною економікою, - каже Валерій Свіржевський. — А ще мрію, що в цьому році у мене народиться іще один син. Господарству потрібні помічники. Олена ДУДКЕВИЧ. На фото: Валерій Свіржевський з доньками
