ВСЕЛЕНСЬКА БАТЬКІВСЬКА СУБОТА

Кожна родина має свої власні дні для поминання близьких, які відійшли у Вічність. Вони пов’язані з певними пам’ятними датами, важливими саме для цієї сім’ї. У православній церкві існують і загальні дні, коли поминають усіх православних християн, що померли з надією на воскресіння й життя вічне. Такі дні називаються вселенськими або батьківськими. Напередодні у храмах здійснюються парастаси — заупокійні всенощні, а після літургії відправляються вселенські панахиди із багаторазовим поминанням померлих, вказаних у заупокійних грамотках чи записках.
Сьогодні — саме такий день, що має назву — Вселенська батьківська субота, коли вшановуємо пам’ять усіх од віку спочилих православних християн, отців і братій наших. У народі її ще називають м’ясопусною, оскільки передує вона м’ясопусній неділі, яка має назву неділі про Страшний суд. У ті часи, коли Великий піст дотримувався усіма й з виконанням усіх приписів, то був останній день, коли дозволялося споживати м’ясо, а надалі м’ясо залишали, “відпускали” й надходив “сиропусний тиждень”, ще один етап підготовки до Великого посту.
Під час м’ясопусної недільної служби читається святе Євангеліє, в якому Ісус Христос говорить про Страшний суд та про вічну нагороду для праведних та про вічну кару для грішних. Згадуючи про це, вірні наповнюються спасенним страхом, розкаянням за гріхи й проймаються необхідністю добрих вчинків і милосердя. Бо, як співається у пісні, “Надходить день, уже при дверях суд, чувай, душе, де збираються разом царі і князі, багаті й бідні, і кожна людина дістане по заслузі своїх діл”. Тож у суботу, начеб у день, що передує Страшному суду, церква молиться за всіх померлих в надії й вірі на воскресіння, благаючи праведного Суддю, щоб він явив свою милість у час всесвітнього Суду. Молиться за всіх усопших у благочесті й правій вірі від Адама й до днів сьогоднішніх, незалежно від звання й віку, за всіх, померлих зненацька і хто не був належно похований. Прилучення до такої молитви однаково потрібне і мертвим, і живим. Поминають померлих також і в суботи другого, третього й четвертого тижнів Великого посту.
Сьогодні православна церква вшановує пам’ять і благовірного князя Ярослава Мудрого — визначної постаті нашої історії. Цікаво, що Ярослав дожив до похилого віку, що було вельми рідкісним явищем для князів у суворі середньовічні часи. Він помер у зеніті своєї могутності й слави, величезного міжнародного авторитету у віці 76 років 5 березня (за новим стилем) 1054 року. Ця дата зафіксована в літописах, вона підтверджується поминальним записом (граффіто) на стіні Софійського собору в Києві, де йдеться про смерть руського князя, чиїми зусиллями Київська Русь досягла чи не найвищої точки свого економічного злету й політичної міці.
Уже сама поява на світ Ярослава є досить романтичною. Його майбутній батько Володимир, перед тим, як зійтися в рішучій битві зі старшим братом Ярополком, вирішив заручитися підтримкою сильного Полоцького князівства. Тому посватався до дочки полоцького князя Рогволода Рогнеди. Літопис Нестора оповідає, що коли батько запитав у неї: “Чи хочеш за Володимира?”, горда Рогнеда відповіла: “Не хочу роззувати сина рабині, але хочу за Ярополка”. Ось коли Володимирові нагадали про його незаконне походження! І він жорстоко помстився полоцькому князеві, вбивши його, а Рогнеду силоміць узяв за дружину. Від цього шлюбу й народився Ярослав.
За версією Лаврентіївського літопису, Володимир згодом вислав Рогнеду, яка так і не полюбила князя й навіть намагалася його вбити, саме на Волинь. Втім, попри ці обставини, Рогнеда народила йому четверо синів і дві доньки.
Політичну кар’єру Ярослав розпочав дуже рано. На десятому році життя (988 р.) він був відірваний від матері й поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі. Зрозуміло, що за малолітнього Ярослава правив хтось із довірених бояр Володимира.
Події дорослого життя Ярослава розвивалися стрімко й драматично, мов у авантюрному рицарському романі часів середньовіччя, особливо — після раптової смерті Володимира.
Ярославу належить честь остаточного розгрому печенізьких орд, які 1036 року обступили Київ. “Повість временних літ” із торжеством пише: “Була січа жорстока, і ледве надвечір узяв гору Ярослав. І побігли печеніги в різні боки, і не знали, куди бігти...”. Відтоді печенізькі орди назавжди залишили руське порубіжжя і це дозволило князеві зосередитися на внутрішніх проблемах. У Києві було створене перше писемне зведення законів Київської Русі — “Руську Правду”.
Знаменитий германський хроніст ХІ століття Адам Бременський назвав Київ часів Ярослава окрасою Русі й навіть суперником самого Константинополя. Адже це було місто, над яким височіли розкішні храми — Десятинна церква, Софійський собор, монастирі. Київ був оточений велетенськими укріпленнями, у яких було прорізано кілька вражаючих уяву воріт: Золоті з церквою Богородиці на вершечку, а також Софійські, Лядські, Печерські...
Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: “Великою буває користь від навчання книжного. Це — річки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості. Адже в книжках — глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі”. Либонь, саме ці слова та й уся загалом оповідь літописців про любов Ярослава до вченості й мудрості дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим. Нам же залишається пам’ятати, свято берегти й примножувати духовні заповіти й добрі традиції наших предків.
Валентина ШТИНЬКО.