ЯКБИ-ТО ЦІНИЛАСЯ ПРАЦЯ СЕЛЯНИНА

У селянській садибі Володимира Домбровського з Рачина Горохівського району водночас мешкають представники чотирьох різних поколінь. Найстарший серед них — батько Володимира Григорій. Наймолодша — Володимирова онука Каріна, котра, ще не вміючи вимовити власне ім’я, називає себе коротко і зворушливо — Ніня. Її прадід Григорій Домбровський до роботи у господарстві вже немічний, але собі раду іще дає. Прабабця ж — Володимирова мати — вже півтора року прикута хворощами до ліжка. Відтак на чотирьох (Володимир з дружиною Раїсою та їхній син Олег з невісткою Жанною) працездатних мешканців садиби — двоє старих та одна мала. У Луцьку живе і працює доросла — на виданні — донька Домбровських Зіна.
А в родовому корінні сім’ї, у найближчому її історичному минулому, маячіють постаті Володимирового діда, котрий був батьком п’ятьох дітей, рачинського ж селянина-господаря Семена та Раїсиних діда з бабою, котрі — “з переселенців”. Говорять в селі: “Хто пам’ятав Семена, той ніколи не сказав про нього лихого слова”. Був добрим господарем і не байдужою до всього, що відбувалося, людиною. За вільнодумство Семена разом із братами Сазоном та Григорієм “перші совєти” заарештували й кинули до Луцької в’язниці. Доки тривало “слідство”, грянула війна між фашистською Німеччиною та комуно-більшовицьким Союзом і 23 червня 1941 року разом з іншими в’язнями брати потрапили під кулеметно-гранатний вогонь енкаведистів, що заповзялися воднораз знищити “ворогів народу” без суду й присуду. Опинившися під горою трупів, із трьох Домбровських чудом залишився живим тільки Григорій. Раїсиних діда з бабою, у котрих і хата під цинковою бляхою, і молотарка, й увесь реманент у хазяйстві, розорила сумнозвісна операція “Вісла”, проведена по Другій світовій війні польськими спецслужбами спільно із спецслужбами совєтськими.
Трагедія, що її перетерпіла за тих літ родина Домбровських, у життя Володимира змалечку прийшла бабиною засторогою: “Куди хоч, онучку, іди, тільки не лізь у політику”. А нинішні реалії підтвердили давно відому істину про те, що від хорошого дерева — гарний плід, а з людини, котра генетично є лише виконавцем чужої волі, справжнього господаря може не бути ніколи. Саме про Володимира Домбровського, наводячи довідки в Рачинській сільській раді про тутешніх селян-одноосібників, я почув, що господар він — у якого багатьом є чому повчитись.
На відміну від рачинського фермера Анатолія Юхимчука та його сусіда-одноосібника Анатолія Харлінського, про котрих свого часу “Волинь” вже розповідала, Володимир та Раїса Домбровські пішли у самостійне господарювання пізніше — у 1999 році. Хоч і тоді у деяких сельчан це викликало нерозуміння. Мовляв, він у місцевому сільгосппідприємстві — керуючий відділком, вона — головний зоотехнік, то чого людям ще бракує? А бракувало грошей. Насамперед для того, аби платити за навчання дочки, котра здобувала тоді освіту в одному із вищих учбових закладів Луцька. Сільгосппідприємство, що не могло звести кінці з кінцями, розраховувалося за роботу здебільшого далеко не кращих кондицій зерном чи іншою продукцією, але не готівкою. Вирішили “робити гроші” власними силами.
Отож взяли власні земельні паї, загальна площа яких становить 10,4 гектара, та розжилися на пару коней з реманентом. А на додачу — що теж не мало — спеціальна сільськогосподарська, хоча в обох — тваринницька, освіта і упевненість у своїх силах та прагненнях забезпечити сім’ї більш-менш нормальний, як за нинішніми сільськими мірками, рівень життя. З цього починали. Оскільки ж досвід підказував, що рослинництво без тваринництва на піскуватих рачинських землях багато теж не дасть, то і в одному хліві живності збільшилося, і додатковий хлів з’явився. У 1999 році мали двох корів, нетеля, двох бичків на відгодівлі та більше 20 свиней. Насамперед з тваринництва і отримували “свіжу копійку” чи то від продажу молока, чи від реалізації м’яса.
У хазяйнуванні, вважає Володимир Григорович, їм пощастило ще й тим, що коли починали, попереду був “ющенківський” 2000-ий рік з його найсприятливішими з ряду останніх літ умовами для розвитку сільгоспвиробництва. Поступово оснастилися колісним трактором ЮМЗ-6, вантажною автомашиною САЗ-3507, німецького виробництва зернозбиральним комбайном “Бауер”. Транспортом оперативного користування залишився легковий позашляховик ВАЗ-2121 “Нива”. І хоч усе це — далеко не першої молодості (“Бауер”, наприклад, 1967 року випуску), через що затрати на ремонти техніки завжди неабиякі, коней, вирішили, тримати стало не вигідно. У 2003 році їх продали.
Тим часом рослинницька галузь розширилася за рахунок оренди земельних паїв у сельчан до 30 гектарів. А позаяк з роботами і на цій площі впоралися успішно, одержавши загалом непогану віддачу, то минулого року долучили до тих 30 іще орендованих 17 гектарів землі, що досі облогувала в землях запасу сільської ради. І... прорахувались. Бо якось не подумали, що для того, аби повернути давно занедбаним площам висотану пиріями силу та ввести їх в ефективну сівозміну, потрібен не один рік.
Тим часом вийшло, що із сімнадцяти отих гектарів “узяв три машини зерна, тоді, як з двох своїх — два”. Замість прибутків — суцільні збитки, а за оренду площі плати сповна. Ось в цьому і уздрів Володимир Домбровський найпершу несправедливість. Вважає, якщо держава зацікавлена, щоби землі не облогували, то треба звільнити селянина від орендної плати хоча б упродовж перших двох-трьох років.
Одне слово, бажання освоювати облоги наразі зникло. Нинішнього року Домбровські знову хазяйнуватимуть на 30 гектарах при майже незмінній за кількістю живності “тваринницькій фермі”. Від кожної з трьох корів, які тепер мають, окрім того, що для власних харчових та господарських потреб використали, торік продали в середньому по 2450 кілограмів молока. Хоч, вважає Володимир Григорович, одержана від того “свіжа копійка” могла би стати “грубшою”, аби в Рачин доїжджали львів’яни, котрі за літр молока, якщо порівнювати з нашим “Комом”, платять на 15—20 копійок більше.
Насамперед прибутки від продажу молока та м’яса і забезпечують фінансові потреби, зокрема, на ремонт і утримання техніки. А ще ж необхідно купити пальне, міндобрива, гербіциди, засоби для захисту рослин від хвороб та шкідників. Ось так і вийшло торік, що майже “баш на баш”. Бо хоч вродила пшеничка по 55 центнерів з гектара, але прибутком від неї при тих закупівельних цінах, що були, затрат, які через підвищення цін непомірно виросли, не перекрити. А з цукровими буряками теж не пощастило. В сівозміні займали найбільшу площу, однак — у низах. Через це при частих минулого літа дощах вимокли. Взяли з двох гектарів площі тонн 20 картоплі, але майже нічого з того врожаю через низькі ціни не продали. А хіба ж так повинно бути?
Та попри всі торішні негаразди Володимир Домбровський дивиться у майбутнє з оптимізмом. Хоч і вважає, що найбільш ефективним одноосібницьке селянське господарство може бути тоді, коли матиме 50 гектарів орної землі, два трактори для її обробітку й догляду за посівами, комбайна і щонайменше чотирьох працездатних, із яких двоє — чоловіки. А на заяви про неперспективність порівняно з крупнотоварними малих селянських господарств у Домбровського — своя точка зору. Мовляв, по-справжньому сильними крупнотоварні підприємства будуть тільки тоді, коли утворяться із по-справжньому сильних одноосібницьких. Тим часом саме останнім, хоч і складають вони більшість, уваги з боку держави — майже ніякої. “Може, — міркував у розмові зі мною, — тепер, коли влада міняється, будуть у цьому якісь зміни?”.
Петро БОЯРЧУК.
На фото: Володимир та Олег Домбровські, батько й син