ПРОВОДИ

Валентина ШТИНЬКО

Якщо тиждень, що передував Великодню, мав назву Страсної седмиці, а кожен день його, враховуючи значимість біблійних подій, іменувався великим, то наступний після Пасхи тиждень має назву Світлої седмиці, яка завершується сьогодні. Завтра православна церква згадує одного із дванадцяти апостолів Ісуса Христа Фому (Хому, Тому), що дістав назвисько Невіруючого. Бо ж саме він не повірив у воскресіння Христа доти, доки сам особисто не побачив, не переконався, що диво сталося. А відтак — і весь тиждень має назву Фоминого.
Тиждень, який настає після неї, у народі називається поминальним або провідним. У різних місцевостях можуть бути різні назви й традиції, навіть різний день Проводів, проте незмінною залишається їх суть: живі вшановують померлих. Звичай цей прийшов до нас із сивих, ще дохристиянських часів, коли наші предки влаштовували урочисті тризни із жертвоприношеннями на честь померлих.
Вважається, що, починаючи з Чистого четверга, Бог відпускає душі померлих на землю й вони перебувають разом із нами протягом усіх світлих днів. Тому в цей час не годиться називати їх покійниками, «бо вони все чують».
Є кілька версій походження назви «Проводи», одну із них обстоює етнограф Василь Скуратівський у книзі «Святвечір»: «Це своєрідне виряджання (проводжання) духів, які на Великдень розговлялися разом із членами родини, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». І лишень «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю, самогубці та нехрещені — відправлялися в скелі, ліси та води. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки, густо населену русалками, потерчатами, Тим, що греблі рве, і Тим, що у скалі сидить, які співіснують із живими героями драми-феєрії».
До наших днів дійшов опис відправи Проводів у Києві десь наприкінці ХVІІІ століття: «...На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найповажніші києво-подільські горожани. Панахидні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їством і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій».
Перед Проводами кладовища перестають бути місцем, що навіює смуток і безпросвітність. Виблискують під сонцем свіжопофарбовані рамена хрестів, урочисто лопотять на вітрі білокрилі рушники й різнобарвні стрічки, задивляється у небо синьоокий барвінок, весело квітнуть первоцвіти, доріжки заметені й притрушені свіжим піском. До речі, не у всіх місцевостях України прижився звичай прикрашати могили штучними квітами. Зрештою, це найпростіше, бо не вимагає постійного догляду, так, як живі насадження.
З народних пісень довідуємося, що був звичай у головах козачих поховань і при дівочих могилах садити калину:
Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть мені приносити з України вісті.
В іншому варіанті співається «... від родоньку вісті».
На жаль, в атеїстичні часи багато цікавих і древніх звичаїв вшанування померлих було втрачено, оскільки влада забороняла священикам відвідувати цвинтарі, пошанівок предків, що відійшли у вічність, вважався забобоном, пережитком минулого. Добре, що ця пора минулася, проте ніяк нам не вдається викоренити синдром недбальства в утриманні, догляді місць поховань наших близьких. І триватиме це, либонь, доти, доки ми не усвідомимо, що візитною карткою діяльності місцевої влади й громади є вигляд не тільки центральної вулиці та адмінбудинку, а й вигляд кладовища, причому не лише з парадного боку.
Пишу ці рядки з великим болем, бо, побувавши на могилах батьків у своїх рідних Локачах на другий день Великодня, переконалася, що гори сміття вздовж поламаного паркана у старішій частині кладовища не зменшилися, а значно виросли. Можна дорікати односельцям, котрі, прибравши «свої» могили, висипають сміття, по суті, під могили інших земляків. Та, з іншого боку, куди його подіти, якщо на цілий цвинтар не знайти жодного контейнера для сміття, якщо для нього нема тут визначеного місця, якщо його не спалюють і фактично не вивозять. Турбота про порядок на кладовищі, яке на відміну від культових споруд одне на всіх, мала б усіх і об’єднати. Бо, як мовиться у давній приповідці, яку голова роду виголошує на Проводи біля могил: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати».