Мої батьки жили бідненько, але усе життя трудились і нас так навчали. Ту науку я і своїм дітям старалась передати, бо найбільше, що можуть дати батьки дитині, — любов до праці...
Олена ДУДКЕВИЧ
„Добрий день, шановна редакціє! Прочитала про конкурс обласної ради і газети „Волинь” на кращого сільського господаря. На кращого не претендую, бо у мене його нема, — так розпорядилась доля”… Такими словами розпочинався лист Лідії Володимирівни Соломонюк, яка проживає у селі Кругель Старокошарівської сільської ради, що на Ковельщині. А далі була сумна розповідь про те, як жінка втратила чоловіка, сина. У тому страшному горі не знала, де знайти розраду. Та в народі кажуть: терпіння і труд усе перетруть. І Ліда Володимирівна знайшла втіху у праці. Те господарство, яке з чоловіком Олександром наживали, не розпродала, не змарнувала. Хоч після того, як він відійшов у небуття, через покупців двері у хаті не зачинялись. Думали люди, коли господаря нема, то Ліда Володимирівна усе збувати буде. А вона за тих п’ять років, що без свого Олександра хазяйнує, ще й подвоїла господарство. Тепер перебуває на заслуженому відпочинку, тож має більше часу, щоб походити біля чотирьох корів, двох коней, сімох свиней, не кажучи вже про кури, гуси, індики і добрий клапоть землі – чотири гектари.
СЕЛЯНСЬКА ПРАЦЯ ВІД ЗОРІ ДО ЗОРІ — Звідки у вас, Лідо Володимирівно, оте завзяття до праці береться? – запитую, спостерігаючи, як вона вправно випоює телят молоком. — Мої батьки жили бідненько, але усе життя трудились і нас так навчали. Ту науку я і своїм дітям старалась передати, бо найбільше, що можуть дати батьки дитині, — любов до праці. Видно, та хліборобська наука і справді найкраща, бо ж доньки Ліди Володимирівни – Люба та Ніна – виросли роботящими, відданими землі. Люба — вже сама господиня. Має трьох дітей і мешкає у Ковелі. Разом з чоловіком Сергієм працюють двірниками. Як тільки з’являється вільна хвилина, — мчать до матері в село, щоб щось допомогти. А їхні діти – Володя, Роман та Аня – горнуться до бабусі, як ластів’ята. Хлопці стараються брати на свої ще такі юні чоловічі плечі найважчу роботу. А влітку, коли їхні ровесники ніжаться на сонечку біля річки, Роман, Володя та Анна засмагають у баби на городі. Болить у Ліди Володимирівни серце за меншу доньку Ніну, бо ж особисте життя не склалось. Зосталася з двома дітьми без підтримки чоловіка, який залишив, дорікнувши: „З вами тільки горба наробиш...” Але Ніна має такий же оптимістичний характер, як і матір, і не мислить своє життя без села і праці на землі. На пропозицію родичів податися у місто, щоб шукати кращої долі, категорично відмовилась, мовляв, моє місце у Кругелі. На сімейній раді вирішили гуртом зробити ремонт у батьківській хаті, щоб і Ліді Володимирівні й Ніні з дітьми комфортніше жилося. А щоб дешевше обійшлося, то Люба із Сергієм самі взялися за цю роботу. Дарма, що досвіду не мають, не святі ж бо горщики ліплять. От і в них вже непогано виходить приводити будинок до ладу за європейськими стандартами. Хоч і має Ліда Володимирівна помічників, усе ж вона – голова сімейства: мусить і рішення прийняти, і пораду мудру дати. Та й нема такої роботи, щоб її обминала. Вміє жінка і з кіньми поводитись. Розповідає, що не раз і під ногами в них побувала, але переборює страх, адже коні – то головна робоча сила у господарстві. Життя навчило Ліду Володимирівну і за плугом ходити, і косу тримати, і дрова рубати. Має жінка і права на водіння автомобіля. Її чоловік Олександр теж усе життя шоферував у колгоспі. До речі, перший запис у його трудовій книжці зроблений ще тоді, коли йому лише дев’ять років виповнилось. Для того, щоб землю обробляти, Ліда Соломонюк придбала кінний інвентар: однокорпусного і двокорпусного плуга, культиватор, легкі важкі борони. Є і косарка та грабарка для заготівлі сіна, без яких просто не обійтися. Адже для такої кількості худоби чималенько сіна треба на зиму. Має Ліда Володимирівна гектар сіножаті та ще й у сільській раді по двадцять п’ять соток на корову бере в оренду. Крім того, сіє пшеницю, овес, ячмінь, жито, цукровий буряк, садить картоплю. Подивишся на її худобу – і аж серце радіє. Не у кожного господаря корови такі доглянуті і вгодовані. Худоба – проідентифікована. Ліда Володимирівна каже, що намагається так вести господарство, щоб мати з того якийсь зиск. Щоправда, не завжди вистачає знань, хоч і передплачує газети і журнали сільськогосподарської тематики, все ж іноді бракує поради фахівця і щодо догляду за тваринами, і щодо виряощування окремих культур. Худоба у цьому господарстві – не чистокровна, бо ж і купити її коштує недешево, та й особливо нема де. Але, на думку господині, якщо добре за нею дивитись, то її продуктивність буде не набагато меншою, ніж у породистих тварин. ЗІ ЗБУТОМ ПРОДУКЦІЇ ПОСТІЙНІ ПРОБЛЕМИ На городі біля дому Ліди Соломонюк можна побачити кілька рядів парників, а крізь плівку – світло-зелену розсаду. — Тут у нас редиска і розсада квітів, — розповідає Лідія Володимирівна. – Біля них переважно дочки ходять. Особливо Люба квітами захоплюється. Вистачає і для себе, і на продаж. Рятує Соломонюків ковельський ринок, на якому вони практично усю свою продукцію збувають. Добре, що ще за життя Олександра Якимовича легковий автомобіль придбали, то є тепер чим і на базар виїхати. Навесні починають торгувати зеленою цибулею, потім розсадою, редискою, влітку – молодою картоплею, морквочкою, бурячками. Але то не найкращий вихід, вважає Лідія Володимирівна. Бо, щоб щось продати, треба довгенько на базарі постояти, а це все – дорогоцінний час, який у Ліди Соломонюк розписаний мало не по хвилинах. Адже худобу треба вчасно нагодувати і доглянути. Тільки тричі на день чотири корови подоїти чого вартує. За таке піклування Машка, Рижа, Лютка та Славка (так ласкаво називає корів господиня) дають добре молоко. Щодень Ліда Соломонюк здає його по п’ятдесят літрів на торговий дім “Любарт”. Щоправда, ціна – 85 копійок за літр – занизька, зате розрахунок стабільний. До цього жінка продавала молоко на Ковельський завод, але постійно доводилось вибивати свої ж гроші, от і розірвала договір. Розповідає, що у селі йде боротьба за здавача молока. Ось і тепер представники “Комо” агітують здавати молоко тільки їм, мовляв, і платитимуть більше. Але чи довго? Переманять здавачів, а потім знову закупівельну ціну зменшать. А ще існує у Кругелі проблема із пунктом штучного запліднення. Він нібито й працює від сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Сагайдачного, але частіше за все селянам відмовляють у наданні послуг, коли вони приводять свою худобу. Дивується жінка, чом цю справу в селі не можна нормально налагодити. Адже селяни сьогодні вже розуміють усі переваги штучного запліднення над природним і гроші готові за це платити. Щороку Лідія Володимирівна має на продаж і бичка, і кабанчика. Але здає їх найчастіше перекупникам: приїдуть до хати, заберуть і гроші відразу віддадуть. Жінка розуміє, що на ринку те м’ясо коштує втричі дорожче і перекупники мають на її бичкові подвійний навар, але самій виїжджати на базар не завжди випадає. А ось із поросятками – інша річ. Ліда Соломонюк тримає кілька свиноматок, тож у господарстві постійно є приплід. А тепер, коли пара свиней на ринку коштує 400—500 гривень, — це ще й реальний прибуток. Не завжди і на ринок поросят треба вивозити, бо ж люди у селі, знаючи, що свині у Соломонюків хороші, забирають їх просто з хліва. Бідкається Ліда Володимирівна, де ж збути пшеницю, яка на кругельських землях непогано родить. Поки що доводиться з тої пшениці самій хліб пекти, бо продати – ніяк. У селі тепер кожен господар зернові сіє. А продати навіть більші сільгоспвиробники не можуть. У домі Соломонюків є справжня велика піч, у якій частенько виростають запашні домашні хлібини і духмяні пиріжки. Відкриваючи один із секретів свого кулінарного мистецтва, Ліда Володимирівна радить господиням: перед тим, як пекти хліб або пироги, борошно крізь сито треба просіяти щонайменше шість разів, тоді й тісто рухатиметься як слід і в печі гарно підростатиме. НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ... У родині Соломонюків є свої традиції: на великі релігійні свята збираються у маминій господі, відзначають ювілеї і всі дні народження малечі. Коли з’являється вільна хвилина, Ліда Володимирівна любить почитати, подивитись новини, а радіо в її літній кухні ніколи не вимикається. І дітей переконує, що не можна бути байдужим до того, що діється в країні. Мабуть, дається таки взнаки те, що має Ліда Соломонюк педагогічну освіту, дванадцять років пропрацювала у сільській бібліотеці, а потім, аж до виходу на пенсію, — листоношею. Пригадує, як одного разу дали їй кобилу, щоб пошту легше було доставляти. А потім дозволили ту конячину викупити. З неї і почалося велике господарство Лідії Соломонюк. До речі, після виходу Лідії Володимирівни на пенсію, на роботі її успішно замінила донька Ніна. А Ліда Соломонюк тепер очолює сільську організацію ветеранів війни і праці. Вистачає в неї наснаги організовувати свята для своїх односельчан, допомагати їм у вирішенні наболілих питань соціального характеру. З сумом говорить Лідія Володимирівна, що в Кругелі молоді нічим зайнятись — дуже вже безробіття допікає. Тому мало хто з хлопців і дівчат тут затримується. Може, перспективнішим стане село, коли підведуть сюди природний газ, який вже не один рік тягнуть. Господарюють сільські жіночки, не покладаючи рук і допомоги ні від кого не чекають. — У нас по сусідству навіть чоловіків таких не лишилось, щоб могли щось підсобити, — розповідає Ліда Володимирівна. Після завершення капітального ремонту в будинку планують відкладати гроші на доїльний апарат, а ще мріють про міні-техніку. Тоді можна буде і землі більше обробляти, і худоби ще розвести, адже й помочі вже не бракуватиме – діти й онуки підростають.
