«Мама готувала Шухевичу картопляні пампушки і омачку»

…З тихенької вулиці заходжу у двір. На мене привітно дивиться літня жінка з клунком за плечима. Коли представляюся, хто я і чого прийшов, каже так, ніби знаємося років із надцять: «Ти йди в хату або пожди мене тут, голубчику, а я зараз зілля занесу і прийду»

«Один із повстанців розповідав гуморески про Сталіна й Гітлера»

Галина Федорівна Бачинська в Липини перебралася вже дорослою, а народилася і виросла в Романові Луцького району. Жила там з батьками на хуторі Високому. У 1937 році пішла в перший клас. Досі пам’ятає кожного учня та вчительок зі старої світлини. Пізніше її батько побудував хату на окремому хуторі поблизу села Верхівка.

— У 1945-му чи у 1946 році йшов загін. Застукали у вікно, мама відчинила (батько на той час вже загинув на фронті). Попросили вечеряти. Ми на них казали «бандеровці». Чоловік з десять було в нас. Моя мама перед тим пекла хліб і дала їм, що було: паляницю, молоко, сметану. З ними була жінка, яку називали подругою Тонею, така струнка, вродлива, — ​Галина Федорівна досі пам’ятає чимало деталей. — ​Вона прилягла біля мене на ліжку і їсти не вставала. Не знаю, чи був серед них хтось знайомий або односельчанин, але мама давала їм все від душі. Як трохи відпочили, то один бандерівець розказував гуморески про Сталіна та Гітлера. А коли виходили, то заспівали пісню «Йшли стрільці до бою».

«Ви ж не підведете самі себе, НКВД забере і вас, і маму»

Сім’я Бондарчуків (таке дівоче прізвище пані Галини) не голодувала: обробляли п’ять гектарів землі, утримували і порося, і корову, то мали не лише на здачу поставки для держави. Але працювали доводилося важко (і жіночу роботу виконували, і чоловічу).
— Якось, йшов… — ​Галина Федорівна задумується на хвилю — ​1947-й, а може, 1949 рік. На другий день Великодня встали ми з мамою рано. А в нас над дорогою росли грубі черешні. Бачу, щось на них біліє. Йду, а там приліплений якийсь папір. Але тією стороною, що читати — ​до стовбура. Певно, вночі клеїли і переплутали. Беру зриваю ті «офіши» (так тоді казали), на черешнях збираю природний клей і переклеюю наново. Бо будуть люди йти до церкви і що будуть читати? А в середу чи в четвер після Пасхи застукали до нас: прийшло двоє. Один у військовому, в синіх галіфе, зеленій гімнастерці, хромових начищених чоботях, тоненький ремінець через плече зліва направо і пістолет на поясі. Таким я його запам’ятала. А другий був у цивільному, такий стрункий. Моя мама Глікерія Венедиктівна була неграмотна, але зрозуміла, що той, що у військовому, якийсь командир. Якась мова в нього була інакша.

Ці повстанці, вочевидь, мали довір’я до Бондарчуків, бо часто приходили до них днювати. Вони більше спілкувалися з мамою, а Галинка переказувала їм сільські новини.

— А ще мені ж хотілося похвалися, що я такий подвиг зробила, — ​сміється жінка, — ​позривала «офіши» і поклеїла іншим боком. Як почала йому розказувати про «офіши», бачу його лице міняється, суворішає, якесь таке невдоволене, ніби я щось видумала і неправду кажу. Він давай мене сварити. І то такими словами повчав: «Ви ж підведете самі себе, НКВД забере і вас, і маму. Що тоді буде?»

— Він до вас на «ви» звертався? — ​уточнюю.

— Так, він до мене на «ви». А потім вже все висказав, став легший, легший і легший. Почав такими лагідними словами казати: «Ви ще молода, але ви нам потрібні. Ми за волю України боремося, за самостійну Україну». Навчав, щоб нікому нічого не казала, що вони до нас приходили. Бо всяко може бути. Вони не назвалися. Між собою отой, що в цивільному, звертався до командира чи «друже Чупринка», чи «друже Щетинка». По-моєму, друже Чупринка.
Галина Федорівна досі пам’ятає цитати з книжки Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яку дали їй прочитати повстанці. Її мама дуже переживала за книжку. Просила подіти десь або віддати їй на сховок. Тож дівчині довелося прикопати томик на городі. Пізніше повернула його підпільникам. Оскільки Бондарчуки не були в колгоспі, то таємні гості переконували їх вступити туди. Мовляв, і вам, і нам буде спокійніше. Але, як дочка справжнього господаря, Глікерія Бондарчук ніяк не хотіла розлучитися із землею.

«Бандеровці на горі, енкаведисти — ​на дворі»

У кінці серпня 1949 року таємні гості прийшли знову. Господиня з дочкою якраз молотили в сусідів і скирдували солому. Озерет (так називали скирду) закрив навіть невеликі дверцята на причілкові хліва. Через них підпільники зробили хід до схованки в соломі. Коли ж свіжонакладена солома осіла, то через дверцята потрапити в сховок стало неможливо. Тоді упівці вийняли бруса зі стіни, і так опинялися в скирді.

— Молотили в сусідів, і ми з мамою були біля машини. А тут в той самий час приходить голова сільської ради Козел, дільничний і уповноважений із району (тоді райцентр був у Теремно), щоб здавати поставку. Вони прийшли до нас. Я покинула снопи і прибігаю. А бандеровці сидять на горі (горищі — Авт.), бачать і чують все, — ​каже Галина Федорівна. — ​Мене питають: коли поставка буде? Кажу, що сьогодні в Кузьміних домолочують, а завтра машину переведуть до нас і одразу будемо здавати поставку. Отаке було. Бандеровці на горі, енкаведисти — ​на дворі.

Уже пізніше, коли дівчина розповіла мамі про випадок, то жінка неабияк стривожилася.

— В обід мама пішла давати бандерівцям їсти, а я — ​доїти корову. Дою, а сусідка баба Домаха кличе: «Лікоро, Лікоро, де ти? Галю, ходи обідати!» Кажу, зараз тітко, йду, тільки корову додою. Як тепер пам’ятаю, що мама приготувала, — ​перераховує моя співрозмовниця. — ​Були картопляні пампушки, сир із сметаною і борщ. Мама розказувала, що той командир бере од неї макітру і банячка з борщем та череп’яні миски й питає: «Тьотю, а як то вас звати? Що то за ім’я — ​Лікора?» Мама відказала, що не знає, мовляв, як назвали, так і є.

Це була не остання зустріч. Якось до Бондарчуків прийшла Галинина тітка Людмила з родичкою рвати черешні. Повстанці їх помітили і потім допитувалися: хто то був із Людою? З цього Галина зробила висновок: оскільки знають тітку Людмилу, то, вочевидь, бувають і на хуторі Високому в діда.

Востаннє двоє підпільників появилися на хуторі між Різдвяними святами 1950 року. Вони дуже обмерзли, але в хаті серед ночі боялися розпалити грубку. Тому ночували на горищі. Пішли вони ще засвіта, і більше господарі їх не бачили.

То хто ж той невідомий командир УПА?

Пізніше Галина Федорівна вийшла заміж. Чоловік працював у Луцьку, і в 1965 році вони переселилися в Липини. Батьківську хату продали.

— Хутора вже немає. Там колгоспне поле. Літ п’ять тому були там. Тільки одна дорога залишилася. Я ще знайшла на хатниську камінчика. Він ще й досі є в мене у шафі, — ​ностальгійно довершує історію хутірського життя жінка.

Повстанці, вочевидь, мали довір’я родини Галини Федорівни, бо часто приходили до них днювати.

Вона і не згадала б про повстанського командира, коли б одного разу її двоюрідний брат, доктор історичних наук, професор Юрій Сорока не показав Галині Федорівні своє дослідження, у якому вона натрапила на портрет їхнього загадкового гостя.

— Коли мені Юра показав книжку, я побачила карточку і кажу: «Тож то він у нас був». Як тільки глянула, одразу впізнала. Юра говорить, що то Роман Шухевич. А звідки я могла знати? — ​запитує Галина Федорівна.

— Була така фотографія, як у шкільному підручнику історії, — ​показує Майя Романюк, дочка пані Галини.

— Там він був виразніший, — ​бере до рук підручника Галина Федорівна.

Знаходжу в інтернеті відому світлину Романа Шухевича, де він у 1943 році зазнятий на Волині, і показую бабусі.

— Так! Ото він був у нас! — ​не стримується вона і емоційно стукає пальцем по екрану. — ​Ото він мене сварив за тиї «офіши»!

Проте, як відомо з історичної літератури, зокрема зі спогадів охоронця головнокомандувача УПА Михайла Зайця на псевдо Зенко, літо 1949-го Роман Шухевич провів на своїй конспіративній квартирі в селі Білогорща під Львовом. А також інкогніто їздив на лікування в Одесу. Та й стан його здоров’я не давав можливості робити великих переходів.

Також відомо, що псевдо Чупринко (або Чупринка) певний час використовував референт Служби безпеки ОУН (б) на Волині та Поліссі, з 1948-го заступник провідника Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях Микола Козак. Але він застрелився при спробі захоплення в ніч з 7 на 8 лютого 1949 року в криївці в селі Пітушків Млинівського району Рівненської області.