Волинянка у віршах описала, як брат не скорився у російському полоні

Першій, що мала назву «З безодні»,  вже виповнилося 12 років, тому два літечка тому на творчому вечорі пані Лесі  шанувальники її таланту попросили видати нову добірку, а Горохівський міський голова Віктор Годик і голова районної ради Тарас Щерблюк запевнили про фінансову підтримку у видавничій справі. Посадовці дотримали слова, отож на презентації  книги еліта віршолюбів волинського краю милувалася  обличчям нової книги та  гігантською силою поетичного слова тендітної  авторки. Вона красномовно назвала своє друге духовне дитя «Життя. Війна. Кохання. Україна»  і вклала в його сторінкові вуста 175 поезій.

Леся Кос красномовно назвала своє друге духовне дитя «Життя. Війна. Кохання. Україна»  і вклала в його сторінкові вуста 175 поезій.

Коли автори сценарію і ведучі дійства – вчителі ЗОШ І-ІІІ ступеня №1 імені Івана Франка міста Горохова Ірина Слююсарчук і Тетяна Малесик  запросили Лесю Леонтіївну на сцену, велелюдний зал зустрів її бурхливими аплодисментами. Її характер настільки людинолюбний до друзів, що їм «довіряє свою скорботу й сміх»,  а присутнім на презентації, наче рідним, розповідала про себе найсокровенніше аж від пологового  будинку. В колі родини Коси всіх поколінь люблять пригадувати, як тоді п’ятирічний Мишко вибрав для сестрички милозвучне ім’я Леся, а вона, вже й ставши школяркою, довго  не могла з ним змиритися. У ЗОШ І-ІІІ ступеня імені Івана Франка №1 міста Горохова, де навчалося дівча, ровесники пам’ятають Лесю  розумницею зі завжди  філософським осмисленням навіть шкільних подій, та випускниця філософом стала не відразу.  Вважаючи себе найкращою подругою однокласниці теж Лесі, порахувала справжньою дружбою вступ із нею на акторський факультет Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого. Проте злякалася майбутньої публічності  і втекла з-під дверей екзаменаційного  класу. 

Минуть роки – і у передмові до своєї другої збірки Леся Кос напише, що філософія таки стала її долею. І не лише тому, що навчалася і успішно закінчила філософський факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, обравши  спеціальністю релігієзнавство. 

«Я не любила гнилих людей, я ненавиділа брехню…».

«Я не любила гнилих людей, я ненавиділа брехню… У мене безліч недоліків, яких не приховую: впертість, надокучливість, хворобливе почуття справедливості, ревність. Я проста, тож і вірші мої прості зрозумілі як молодому, так і старшому поколінню. Всупереч моїй веселій вдачі моя поезія має темний відтінок. Філософія життя, філософія трагічного оптимізму. Рок, фатум, приреченість, безвихідь і плач. І все це, немов едельвейс на вершині гір, все одно повертає моє обличчя до сонця, тепла, світла, кохання. До життя…»,  – зізнається у вступі книги вже зріла Леся Кос. У свій час вона пережила  біль життєвих проблем, почувалася між життям і смертю на операційному столі, але навіть у найстрашнішому мареві не могла побачити, які душевні тортури несе ще навпроти неї доля. 

У 2014 році Лесин брат Михайло Кос із посади заступника Горохівського військового комісара  поїхав на передову АТО. Щоб заспокоїти  рідних,  придумав легенду про те, що їде  навчати військовій вправності молодих. У Сніжному на Донеччині потрапив у полон. У тому пеклі був 125 днів, а доки терпимістю доводив свою честь офіцера і любов до України, Леся божеволіла, видумуючи для мами якісь заспокійливі небилиці. Шукала в місті, області, столиці всіх,  хто міг їй допомогти повернути брата додому, а тугу  за рідним, жахіття уяви виплескувала  віршами. Рятувалася тими «діалогами зі смертю та життям»  від боязні за Михайла, від задумливого погляду мами Клавдії, наче бронею. Вірила, здавалося,  за всіх і Михайло повернувся, а на презентації книги, в якій сестра присвятила йому і захисникам України розділ «Війна», міцно обійняв свою Лесю так ніжно, як дорожать найкращими в світі, найріднішими людьми.

  Подякувати жінці, яка своєю зброєю проти неоголошеної війни обрала слово сміливе, наче вогонь, гостре, немов меч, приїхали з Нововолинська побратими Михайла Коса Валентин Корнієнко і Олександр Кондисюк. Ділили з ним хліб і думи на цементованих долах полону, гідно справжніх чоловіків ділять тепер і радість. 

  А ще Леся Кос у трьох інших розділах міркує віршами про вчителів і лікарів, про друзів і кохання, Україну… Її поетичні образи настільки сильні, що лірики плачуть від зворушливості, а міцні  стають  незламними. Їх декламували авторка вступного слова і вчитель української мови і літератури ЗОШ І-ІІІ ступеня міста Горохова і Лесиного сина Дениса Світлана Глушко, її колега Марія Рощина, юні франківці  Дарина  Войтович і Дмитро Крисюк, подруга поетеси Інна Яцюра,  провідний спеціаліст і методист РНД «Просвіта»  Валентина Гриб і Наталія Фіялка,  а один із мотивів співав директор РНД «Просвіта» Тарас Гриб. Лесі Кос дякували за творчість голова районної ради Тарас Щерблюк, начальник відділу культури райдержадміністрації Діна Колесник, завідувач відділу обслуговування Горохівської ЦРБ, голова профспілки працівників культури району Надія Бочковська, секретар Горохівської міської ради Наталія Ковальчук, директор ЗОШ І-ІІІ ступеня №1 імені Івана Франка м. Горохова Віктор Савчук і багато-багато горіхавчан. А Леся Леонтіївна горнулася поглядом до всіх і дарувала квіти мамі Клавдії Григорівні. На жаль, уже немає серед живих тата… Її надія – весь у неї син-розумник Денис – студент-третьокурсник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, якому присвятила першу збірку «З безодні»,  її опора – брат Михайло і його чудова сім’я, а друзі – то горохівчани, вірші і батьківщина.

 «Я лишаю цю книгу своєму Горохову. Місту, яке я люблю всім серцем…».

 «Я лишаю цю книгу своєму Горохову. Місту, яке я люблю всім серцем… Ця збірка – моя посвята всім захисникам нашої молодої України».  Запитую, чи працюватиме над ще однією  книгою? Неодмінно! Запевнила, що коли закінчиться війна, нова збірка буде  веселішою».

 Хотілося аплодувати авторці і до безкінечності слухати її чудові вірші!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.