На сцені були подружжям, у житті - друзями: актори українського театру з Луганська розповіли про свою долю

Війна забрала дім, сім'ю та змусила в зрілому віці починати все з нуля колишніх зірок Луганського українського театру Ольгу Яковенко та Олекандра Морозова.

 Вони тепер живуть у різних куточках України, але регулярно долають сотні кілометрів, щоби просто поговорити одне з одним, ідеться в сюжеті ТСН.

У цьому театрі майже все нове: приміщення, декорації, костюми – годилося б радіти, але новий гардероб нагадує акторам про те, що разом ним довелося перекроїти життя.

Для Ольги гастроль – ще й шанс побачитися з давнім другом. "Він грав мого чоловіка Квітку", - усміхається вона.

У 2014-му вони тікали із захопленого Луганська врізнобіч – актори українського театру, який працював там 70 років, боялися за життя.

"Всі мої друзі проукраїнські, вони всі, всі виїхали", - каже заслужена артистка України Ольга Яковенко.

"Почалася вся ця фігня, іншого виходу не залишалося. Залишишся там – тебе уб’ють", - каже народний артист України Олександр Морозов. 

Багато років вони провели у сусідніх гримерках, а тепер живуть і працюють у різних кінцях України. Тоді, 2014-го, Олександр у самих капцях опинився в Дрогобичі – театральні друзі забрали його в місцеву трупу.

"Ніяких речей – все дома лишилося. Ну, і він, актор, почав шукати роботу. Взяли ми Олександра Морозова в наш театр. Може, Луганський театр і збіднів, а ми збагатилися", - каже директор і художній керівник Львівського академічного обласного музично-драматичного театру Микола Гнатенко. Особисті залаштунки актора – це втрачена сім’я. Дружина поїхала до родичів у Росію, там і лишилася. Синів бачить рідко – один у Дніпрі, інший у Криму. 

Луганський театр, від якого в 2014 році лишилась тільки вивіска, за якийсь час вирішили відроджувати у Сєвєродонецьку – тепер це обласний центр Луганщини. Ольга вже працювала у Ніжині, але, почувши новину, кинула все і повернулася на схід. "Все ж таки ближче додому. Все ж таки свій рідний театр", - пояснює вона.

Сьогодні луганчани знову пакують речі, але цього разу привід радісний – їдуть із виставою до Дрогобича. "Ця п’єса цікава тим, що вона є фантазійною і постмодерною.…Ми сучасно говоримо про Лесю Українку", - пояснюють вони. А для Ольги гастроль – ще й шанс побачитися з давнім другом. "Він грав мого чоловіка Квітку", - усміхається вона.

Зустріч і справді виявилася дуже зворушливою. Доки решта гастролерів відпочивають з дороги, Ольга та Олександр йдуть у місто – актор частує гостю місцевою принадою – кавою з сіллю. Вистава відбувається за розкладом. "На сцені і за кавою – говорили майже про одне", - зізнаються актори. "Я п’ятий рік не можу з’їздити на могилу моїх батьків. Я не знаю, чи я виїду звідти живим", - каже Олександр.

"У 14-му році в мене батько ще був живий. Він був лежачий. Я виїхала, через тиждень він помер. Я не була на його похороні. Оце страшно", - каже Ольга. Теперішність вона називає часом найбільших страждань і найсильніших творів. "Мене рятує робота", - зізнається акторка. "Так точно і мене", - погоджується актор.

Вони навчилися бачити в житті наголовніше. "Я могла здогадуватися про всі його переживання. Але він відкрився тут ще більше. Саша молодець. Він тримається", - каже Ольга Яковенко. "Коли я приходжу після роботи, після вулиць Дрогобича додому, зачиняю за собою двері, я не відчуваю себе якимсь самотнім, якимсь нещасним, якимсь бідним. Я продовжую радіти життю", - каже Олександр Морозов. Гостей ще довго не відпускали зі сцени оплесками, а тепер луганчани чекатимуть в себе виставу з Дрогобича. Шкодують лише про те, що до війни не говорили так часто і так близько.