У бліндажі солдата з Волині вцілів лише образок Архистратига Михаїла

Цю вражаючу історію я спершу почула від  Євгенії Харків із Скриголового Горохівського району, чоловік якої Михайло п’ятнадцять  місяців визволяв Україну від проросійського агресора. 

Щоб війна в країні закінчилася якнайшвидше і всі родини, котрі чекають своїх найрідніших, раділи їх поверненню живими і неушкодженими, у році 2018-му скромна освітянка на заслуженому відпочинку наважилася стати автором ідеї створення фільму  «Я вірю, що закінчиться війна». Стрічку  було створено завдяки «Газеті Волинь». Її перший реліз відбувся у Берестечку, а відтак у Горохові  разом із  головним консультантом головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента України Олександром  Бухтатим і головою  Волинської облдержадміністрації Олександром Савченком та сотнями глядачів вибухом на екрані правди неоголошеної війни переймався племінник Михайла Харківа військовослужбовець-контрактник Юрій Харків.

Цьогоріч Юрієві Миколайовичу виповнилося 40 років.  Разом із сім’єю він, уродженець села Журавників Горохівського району, тепер  живе у Бердичеві, що на Житомирщині. Воювати за Україну наш земляк пішов у 2016-му році.

Уродженець села Журавників Горохівського району, тепер  живе у Бердичеві, що на Житомирщині. Воювати за Україну наш земляк пішов у 2016-му році.

– Змінив дядька Михайла 16 травня, який цього ж дня і року повернувся додому з передової, – розповідав скупо по-чоловічому і з іскоркою гумору, притаманною всім Харківим.

 Наше знайомство відбулося, коли Юрій саме прибув у чергову відпустку. Ті короткочасні поїздки в рідну світлицю протягом трьох років в АТО  хоч і стали звичними,  проте в солдатських буднях залишаються найбільш жаданими. У Юрія є ж бо кого захищати.  Найдорожчі – то діти: 16-річна Вікторія і 9-річна Марія. Найменшенькій Дариночці лише три рочки.  При першій нагоді воїн поспішає в рідні Журавники до 73-річної матусі Євгенії Іванівни, сестер Оксани і Алли. І знову повертається  у вогняне пекло, щоб в Україні вже закінчилася війна. Зі собою має найпотрібніші християнські обереги. Серед них – іконка Архистратига Михаїла, яку знайшов на … попелищі.

 Тоді і на Донеччині наближалося свято Архистратига Михаїла.  Напередодні на лінії вогню Юрій звично виконував  свою «роботу» механіка-водія самохідної артилерійської установки (САУ – 2С5). До слова, у короткому спогаді  про свій екіпаж у складі п’яти військовослужбовців контрактної служби  блиснула чоловіча гордість. Мовляв, усі вони – хлопці з різних регіонів України, а спілкуються між собою настільки по-родинному, наче виросли по сусідстві в одному селі.

 – Було холодно. Я саме пішов на пост. Свій бліндаж – затишний, наскільки це можливо в польових умовах, ми гріли  пічкою – буржуйкою в так званому «передбаннику».  Певно, то вона  «стрілила» іскрою – і наше помешкання спалахнуло. Коли повернувся з думками про тепло, то під землею застав попелище. Хлопці казали мені, що від вогню нічого не вдалося врятувати, але якась внутрішня сила таки повела мене всередину. У «передбаннику» був і одяг котрогось із наших побратимів-попередників. Саме його бушлат був єдиною обгорілою річчю, яка трохи вціліла на обвугленій стіні. Я хотів зняти його і  відчув у долоні щось тверде, – і досі не перестає дивуватися своїй знахідці на війні Юрій Харків.

А нею, у білосніжній хустинці був… образок Святого Архистратига Михаїла. Полум’я ледь що торкнулося країв тканинки  і, треба думати, не наважилося повзти до лику Святого. Тепер оберіг завжди з Юрієм у нагрудній кишені. Біля серця, як його носив власник бушлату – побратим на війні і по вірі.

Бог знову сказав нам, що Він із нами і з Україною.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.