Маневицька медичка з поетичною душею

Ганна Якимівна народилась на хуторі Черниш, що на Камінь-Каширщині, у повоєнний 1946 рік. Пам’ятає, там був великий сад та чимало землі, її дід був доволі заможним.

– З хутора нас виселяли примусово, – пригадує жінка. – Я ще в школу не ходила, як прийшли якісь невідомі люди, залізли на хату і здерли дах. Тож змушені були податись до села.

В школі Ганна писала гарні твори, вірші і друкувалась у районній, обласній газетах та всесоюзній «Молодий ленінець». Директор закладу радив їй вступати у виш, де б вона могла розкрити свої здібності, але не маючи зайвих коштів (у родині було десятеро дітей), дівчина вступила у місцеве Камінь-Каширське медичне училище. А от писати вірші не перестала.

– Оскільки після випуску я мала вільний диплом, довелося самотужки шукати місце роботи, – розповідає Ганна Якимівна. – Вибір впав на Маневичі, де у нас проживали родичі. Вони поговорили із тодішнім головним лікарем Михайлом Зільбертом і той запропонував Малу Яблуньку. А коли я приїхала влаштовуватись на роботу, то Михайло Донович відразу попередив: «Щоб я тебе на танцях у Маневичах не бачив!».

Багато хто відмовляв дівчину від такого маленького села, але вона сама хотіла потрапити у таку глухомань, бо в душі була романтиком.

Медпункт у селі спочатку був в будинку санітарки, там же спершу проживала і молода медичка. З часом, коли директором місцевого радгоспу «Маневицький» став Дмитро Фальковський, у селі збудували ферму і виділили дві кімнати з окремим входом під «червоний куточок». Галина Якимівна, будучи депутатом сільської ради, на одній із сесій попросила у Дмитра Лукича віддати їх під медпункт і він погодився.

Рідко яку ніч лікарка могла спокійно спати. Тільки засне, як у вікно хтось стукає, і потрібно бігти на допомогу. Та найгірше було те, що часто не було чим і як доправити хворих чи вагітних до лікарні, адже дороги або заметало снігом, або була непрохідна грязюка.

Звання «Матір-героїня» Ганні Якимівні дали ще за союзу, а вже саму нагороду – при незалежній Україні.

– Доводилося і пологи приймати на дому, – продовжує жінка. – Навіть своєму зятю Олександру допомогла з’явитись на світ. Пригадую: викликала швидку допомогу, а вона все не приїжджала. Нині у селі і жителів значно поменшало і дітки рідко народжуються.

З майбутнім чоловіком Яковом медичка познайомилась, коли той прийшов з армії. Після недовгих стрічань, одружились. Виростили п’ятеро доньок. Звання «Матір-героїня» Ганні Якимівні дали ще за союзу, а вже саму нагороду – при незалежній Україні.

– Тяжко тоді було доглядати дітей, – пригадує жінка, – бо вже через два місяці після пологів мусили виходити на роботу. Чоловік теж був на роботі і діти були увесь час самі. Якось приходжу додому, стоїть маленька донька на дивані, а біля неї увімкнена праска…

Найстрашніше для медика, коли хворіють рідні, а допомогти не вдається. Тоді хочеться вити і кричати. Від раку горла спершу померла її мати, пізніше – чоловік. Свої переживання викладала на папері у віршах.

– Після виходу на пенсію ще тривалий час сельчани зверталися до по медичну допомогу. Нікому не відмовляю і досі. А люди у нас в селі добрі, якщо потрібно, вмить зберуться і допоможуть, – зізнається пенсіонерка.

Нині медичка проживає із незаміжню донькою Юлею. Решта дівчат подарували чотирьох онуків. Частенько навідуються до матері й бабусі на гостину.

Вільний від домашніх турбот час Ганна Якимівна витрачає на улюблене з дитинства заняття – читання. Читає "запоями", через що стрімко втрачає зір. Зазначає, що тепер книжок видають дуже багато, але щось варте уваги трапляється рідко. Раніше вишивала, а тепер – розгадує кросворди, за чим, власне, і застав її вдома.

Сергій ГУСЕНКО.