«Якщо на могилі в мене будуть червоні троянди, я знатиму, що це ти приходила...»: кіборг Іван Вітишин

Про це пише «20 хвилин». Іван Вітишин був старшим сержантом 81-ї окремої аеромобільної бригади, загинув захищаючи Донецький аеропорт, тримаючи в руках фото своїх дітей. Його посмертно нагородили орденом «Народний герой України».

«Мамо, моліться за нас…»

Ці холодні січневі дні Марія Вітишин переживає важко. Вже минуло чотири роки, відколи не стало сина, та біль у маминому серці не вщухає.

- Січень дуже важкий і тривожний для мене місяць, - каже пані Вітишин. - Хоч вже 4 роки минуло, але щодня мені відтворюється дуже жива картина, починаючи з 13 січня. А те, як мені син подзвонив о 12.00, ніколи не забуду. Було чути, що він втомлений, задиханий, біг і казав мені: “Мамо, моліться за нас, ми входимо в аеропорт”. Я постійно шукаю в інтернеті спогади хлопців і по ниточці намагаюся скласти все те, що з ними тоді відбувалося, що мій син переживав кожного дня. Як виявилося, 13 січня у аеропорті був дуже важкий день. Вже всі знали, що просвітку не буде, що це вже все...

Це був страшний Йордан

Найважчі дні в Донецькому аеропорті відбувалися саме перед Водохрещем.

- Те, що він тоді переживав, я тепер переживаю кожен день, - каже Марія Вітишин. - Згадую той страшний Йордан, який у нас був. З 17 січня ми вже не мали зв’язку з Іваном і на Йордан, коли люди освячували воду, я вже перед собою світу не бачила. У ту ніч, коли підірвали аеропорт і наші хлопці гинули, я не спала.

Це дуже страшне для кожної мами втратити дитину на війні.

Марія Вітишин каже, що навіть не знає точної дати смерті свого сина, адже за різними відомостями вона різна - поранений Іван був орієнтовно 19 січня, а помер 20 або 21 січня. У ці дні рідні та друзі Івана зберуться його вшанувати. До речі, побратимів, які воювали разом, залишилося лише двоє. Всі інші полягли там - в аеропорті.

- Іван був дуже сильний чоловік. Коли телефонував, ніколи не казав, що йому важко, що йому холодно чи він голодний. Тільки: “ Мамо, все нормально”, - згадує мама про сина. - Хочеться вірити, що його боротьба не була даремною. Але іноді дуже сильно болить, що про полеглих швидко забувають. Вони віддали життя в такому пеклі. Читаю спогади хлопців, які були в останні дні в аеропорті, які пройшли полон, просто страшно це читати, важко усвідомити, що там було. Уявіть собі, яку треба мати мужність, щоб знайти ту хвилинку, коли було затишшя, коли не стріляли і зателефонувати мамі і сказати, що все добре. Він не хотів, щоб я чула постріли. Досі важко повірити, що сина немає Час гоїть рани, тільки не в даному випадку, - каже Марія Вітишин. - Тут чим більше часу, тим гірше рана гоїться. Я не можу усвідомити, що його нема. Не можу з тим погодитися…

Коли Іван Вітишин загинув, йому було 38 років.

- Він казав, що назад дороги нема. Більше спілкувався з сестрою, більше їй відкривався, а мене старався оберігати від цієї біди, - продовжує матір. - Якось сказав сестрі: «Якщо на могилі в мене будуть червоні троянди, я знатиму, що це ти приходила...» Це дуже страшне для кожної мами втратити дитину на війні. Одних хлопців одразу знайшли, а ми пройшли через таке пекло. Цілий місяць сепаратисти кидали нам відео, ми дивилися, як він там лежить. Дзвонили і казали:”Приезжай и забирай своего 200-го, он нам не нужен”. Коли ми шукали Івана, він приснився молодшій сестрі і сказав: “Нехай мама про мене всім розказує, тоді їй буде легше”. І б хотіла написати спогади про сина, але не маю на це сили. Починаю згадувати це все детально і дуже мені важко…