А В ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ ОДЕРЖАЛА ПРАВА ВОДІЯ ЛЕГКОВОГО АВТОМОБІЛЯ
Вперше про Галину Леонович я почула від заступника голови Маневицької райдержадміністрації Марії Садової.
— Є в нас у селі Набруска дівчина — інвалід дитинства з дивовижною жагою до життя. Вона пише вірші, малює. А ось-ось буде складати екстерном екзамени на права водія легкового автомобіля.
Не було б у цьому, може, нічого дивного, якби не така обставина: дев’ятнадцять років дівчина взагалі не ходила.
А В ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ ОДЕРЖАЛА ПРАВА ВОДІЯ ЛЕГКОВОГО АВТОМОБІЛЯ Вперше про Галину Леонович я почула від заступника голови Маневицької райдержадміністрації Марії Садової. — Є в нас у селі Набруска дівчина — інвалід дитинства з дивовижною жагою до життя. Вона пише вірші, малює. А ось-ось буде складати екстерном екзамени на права водія легкового автомобіля. Не було б у цьому, може, нічого дивного, якби не така обставина: дев’ятнадцять років дівчина взагалі не ходила. Галина народилась в багатодітній сім’ї — має ще двох братів і дві сестри. У дев’ять місяців вона ступила перший крок, і в неї зламалась нога. Потрапила в лікарню. Там впала з ліжечка, і ще страшніша біда — перелом хребта. Їй поставили діагноз: вроджена ламкість кісток. Це невиліковна хвороба. В усякому разі так тоді сказали лікарі батькам. І впродовж дев’ятнадцяти років дівчина сиділа в кімнаті. Через вікно вона бачила лише шматочок поля і лісу. Коли її ровесники стали першокласниками, до Леоновичів завітали вчителі місцевої школи і сказали: мовляв, Галя ж не буде навчатись з усіма. «Яке там навчання, — у відповідь почули від батьків, — для чого воно їй?..» Але директор школи згодом все-таки по-іншому повела розмову: «Галя не ходить, а якщо вона ще й не вмітиме ні читати, ні рахувати, то взагалі буде погано». Нехай вона хоч трохи вчиться.» І до дівчинки почали приходити вчителі. Може, не так часто, як хотілося б Галі. Не всі предмети їй викладали (алгебру й математику вона взагалі не вчила). Але все-таки документ про закінчення восьмирічної школи, а згодом і заочної середньої одержала. Хоч сама зізнається, що до п’ятнадцяти років дуже погано писала — неграмотно. Це вже тоді, коли бажання спілкуватись вилилось у бажання творити вірші, вона сама підправляла себе і згодом добре засвоїла правопис. А потім в її житті сталася переміна. В одній з газет, яка потрапила до рук, Галя прочитала про дівчинку, якій лікарі поставили такий же, як і їй, діагноз. Але після операції, а зробили у Москві, почала ходити. В Галі з’явилась надія, що і вона вилікується. Батько знайшов грамотного чоловіка, який написав листа у Москву про Галю — про її хворобу і бажання одужати. З Москви листа було переправлено до Києва. Одне слово, вона одержала шанс, коли дізналась, що в Києві її спробують лікувати. Це було в 1983 році. Дівчині минуло вже сімнадцять. На щастя, як говорить вона сьогодні, тоді ще медицина була безплатна. Впродовж десяти років її лікували в столиці. За цей час було зроблено чотири складні операції. В стаціонарі вона лежала по півтора-два місяці. А коли через два роки пішла, то це було дивиною для професора, який мав чималу практику. Це у нього був перший випадок, що хвора з таким діагнозом почала ходити. Галя тоді, нарешті, змогла вийти сама із своєї кімнати, в якій сиділа раніше. Вона побачила зелену травичку і захотіла до неї доторкнутись. Правда, спочатку боялась нагнутись, бо, здавалось, що знову щось поламається... Дуже хвилюючим було спілкування з природою. Виявилось, що в їхньому селі є і річечка, і взагалі чудові пейзажі. Це ми, здорові люди, сприймаємо все, що нас оточує, як належне. А їй не хотілось навіть до хати заходити — довколишня краса заворожувала. — Все життя, — говорить Галя, — я думала: «Ну чому так: одні діти бігають, граються, вони здорові, а я — мучусь, сидячи у ліжку? Але і вони, і я помремо...» Я не могла знайти відповідь на це запитання. Тішила себе, що подорослішаю, і тоді мені все стане ясно. Знайшла я відповідь на питання, яке мене цікавило, коли почала читати Біблію. А головне, коли зустріла серед віруючих-п’ятидесятників таких людей, які дивляться на світ дещо по-іншому. І навіть на інвалідів вони дивляться, як на рівних. Я, як інвалід, відразу відчуваю, як до мене ставляться. Є люди, які соромляться піти поруч зі мною. А є такі, що не надають особливого значення зовнішності. В них на першому місці —внутрішній світ, особливий погляд на життєві цінності. І ось я таких людей, на щастя, зустріла. Для того, щоб відвідувати своїх нових знайомих, Галі і потрібний автомобіль. Вона вхопилась за те, що тринадцять років стояла на черзі з приводу придбання транспорту у районному відділі соціального забезпечення, і поїхала в Маневичі. Але там на неї, як каже сьогодні, накричали. Мовляв, не ти така одна— багато інвалідів стоять на черзі, а придбати автомобілі нема за що. Сталось так, що ті тринадцять літ пропали. Галі повідомили, що автомобіль вона зможе одержати років через десять. Вона з цим не захотіла змиритись, адже через стільки часу їй просто буде пізно освоювати автомобіль. Дівчина вирішила по-іншому йти до своєї мрії. Писала листи Президенту України Леоніду Кучмі, голові облдержадміністрації Анатолію Французу. І потрапила до нього на прийом. Керівник області не вирішив основного питання, яке її турбувало, — держава дійсно зараз не може їй допомогти і виділити кошти (хоч 50 відсотків) на придбання автомобіля. Але й він, й інші люди, з якими Галя зустрічалась, підтримали її морально. І Бог, як вона сьогодні каже, допоміг їй, — знайшовся спонсор в Америці серед одновірців, який пообіцяв профінансувати їй повністю вартість автомобіля «Таврія» з ручним управлінням. Але знову нібито замкнуте коло: автомобіль можна буде придбати, але лише тоді, коли Галя матиме права водія. Вона боялась, що це недосяжне. Адже коли вперше зустрілась з начальником Маневицького спортивно-технічного клубу, то він сказав, що краще не братись за навчання, бо «з цього нічого не вийде». Справа в тому, що Галя — маленького зросту. Їй потрібний спеціально обладнаний автомобіль для навчання, а таких тепер у клубі нема. І тоді на допомогу дівчині прийшли її друзі. Василь Дудай та Іван Горейчук з Маневич (у першого є якраз «Запорожець» з ручним управлінням) взялись її вчити їздити. А теоретичні знання дівчина здобувала самотужки, відвідуючи курси в спортивно-технічному клубі як вільний слухач. Викладач Микола Гаврилюк дивувався: 35 здорових чоловік не завжди приходили на заняття, а Галя за 45 кілометрів добиралась в Маневичі — і в сніг, і в дощ!.. В той день, коли Галина Леонович складала екзамени у Маневицькому спортивно-технічному клубі, я приїхала сюди разом з головою екзаменаційної комісії Луцького МРЕВ Миколою Марчаком. Саме він мав вирішити, як кажуть, бути чи не бути — одержить права дівчина чи ні? І вона успішно склала і теоретичну частину, і практичну їзду бездоганно продемонструвала. В числі перших я й привітала Галину і була її першим пасажиром, якого вона везла вулицями Маневич вже в ролі повноправного водія-автолюбителя. Після хвилювань, пов’язаних з екзаменами, вона розповідала про себе, про людей, які зустрічаються їй у житті і яким вона присвятила свій вірш «Я вас люблю». Катерина ЗУБЧУК. Фото автора.
