Минає перша річниця після освячення в Горохові каплиці Преображення Господнього, яку за власні кошти спорудив, облаштував та оздобив тутешній мешканець Анатолій Рузак...
Петро БОЯРЧУК
Минає перша річниця після освячення в Горохові каплиці Преображення Господнього, яку за власні кошти спорудив, облаштував та оздобив тутешній мешканець Анатолій Рузак.
Місяць тому, виїжджаючи на своїх бувалих у бувальцях “Жигулях” з Горохова у львівський, як то кажуть, бік, поглянувши на Свято-Преображенську каплицю біля асфальтівки, я відчув незбориме бажання перехреститись. І їхалося після цього легко, і зворотний шлях видався швидким та приємним. Однак і тепер не можу з певністю пояснити, чому думка зосередилася саме на трьох капличках, хоч скільки церков та величних соборів було у житті при моїх журналістських шляхах. Втім, у будівництві (а правильніше сказати — у відбудові) однієї із них на початку дев’яностих років минулого століття брав особисту участь. Можливо, саме тоді, подаючи на риштування цеглу мулярам, я, від першого класу навчання в школі і без малого до початку тих же дев’яностих років ламаний совєцькою владою та комуно-більшовицькою системою під “войовничий” атеїзм, не так при дорозі каплицю відбудовував, як відроджував і відбудовував щось у собі? Ота маленька церковка на перехресті (була зведена в шістдесятих роках ХІХ століття, зазнала нещадної руїни у шістдесятих роках століття ХХ і відродилася з віри людської та волі Господньої через тридцять років), що її громада Української православної церкви Київського патріархату в Горохові, як і колись, назвала Свято-Вознесенською, стала для мене каплицею Першою. А Друга — і від Горохова далеченько, і від меж Волинської області — не близько. Височіє мурованими з рожевого каменю стінами аж під Карпатами. Уперше, але й досі — єдиний раз, я побував біля неї в липні 2003 року. На запрошення тамтешніх моїх щирих друзів, колишніх політв’язнів сталінщини Романа Пацули та Івана Слюсара їздив у Стебник Дрогобицького району на Львівщині. Хтось із них запропонував відвідати ще й поближнє село з промовистою українською назвою Доброгостів. Оскільки з’ясувалося, що наразі гостює там заочно знайомий мені уродженець цього села, а волею долі - громадянин Англії Іван Іванцюра, з яким трапляється нагода стрітися, то пропозицію було прийнято без жодних вагань. Доброгостівський англієць Іванцюра належить до числа тих патріотів-українців, котрі під час Другої світової війни, мріючи про власну армію у власній незалежній державі, стали, як вони себе називають, дивізійниками. Тобто — були вояками “не тієї”, з погляду політиків від “старшого брата”, сторони, через що і тепер лише одна згадка про них викликає у декого неприховувану злобу. Зрозуміло, отже, чому по закінченні тої війни Іванцюра опинився в числі українців, котрі, вклавши у це слово всеньку гіркоту вигнанців, назвали себе скитальцями. Опинившись у Великій Британії, волею випадку віддався будівельній справі, у якій пройшов від рядового робітника до керівника і власника невеличкого підприємства. Втім, з роками працю на ньому мусив полишити. А коли Україна стала незалежною, купив у Доброгостові хату, куди і приїжджає щоліта. Начебто в гостину, а виходить, — додому. Про дім свій, яким завжди був і є Доброгостів, про його історію та людей розповів у однойменній книзі. І майже водночас побудував для села красуню-каплицю, що стала пам’ятником як усім загиблим, із 1939 “визвольного” року починаючи, односельцям, так і тим прийшлим з інших сіл та країв воякам, котрі тут лягли на вічний спочинок. Він — не мільйонер. І скільки коштує зароблений гріш, знає, на відміну від декотрих нинішніх наших скоробагатьків, не з “мультика”. Та замість спорудити собі в Доброгостові, скажімо, люксусовий котедж, як то притьмом кидаються робити теперішні “нові українці”, вибудовуючи так звані “царські села”, гроші вкладає в духовне відродження і збагачення сільської громади. А тим, що в каплиці-пантеоні знайшов місце для пошанування пам’яті вояків, котрі були на іншому боці “барикад”, засвідчив і незрівнянно вищу, ніж у наших непримиренних “визволителів”, моральність. Водночас показав, як треба було би ставитися до проблеми громадянського примирення багатьом нинішнім українським політикам. Якщо, звичайно, не завдаватися метою, аби ворожнеча ця, що декому, зрозуміло, є вельми вигідною, не тривала в Україні якомога довше. Тим паче, не мільйонер горохівський підприємець Анатолій Рузак. Він — звичайний слюсар-моторист. Ремонтує двигуни, вузли та агрегати легкових автомобілів. Можна додати: успішний підприємець, високого класу спеціаліст. Але якщо Іван Іванцюра будував каплицю, аби таким чином “сказати” своє слово всупереч тій неправді і несправедливості, які довелося перетерпіти, то що керувало майже удвічі молодшим від нього і зрослим в Україні під “щасливою зорею влади Рад” Анатолієм? Ось що він розповів: — Не раз бував у Чехії та Словаччині, в декотрих інших країнах Західної Європи. І чомусь завжди впадали там в очі каплички при в’їздах-виїздах до міст і сіл, чи так просто — при дорозі. Чуєш в душі потребу — зупини автомашину, зайди, помолись і продовжуй мандрівку. Або, навіть не зупиняючись, подумки прокажи молитву — і вже якось впевненіше почуваєш себе на дорозі. На Волині таких капличок майже нема. Я в Горохові живу при виїзді на Львів. Тут дім, тут і майстерня. Подумав: чому б не збудувати поряд із своєю садибою каплицю? Так ця думка мені до серця припала, що потім, як де їду і бачу капличку, то обов’язково фотографую. Назбирав тих фотографій, певно, із двадцять. І коли вже остаточно вирішив будувати, то пішов з ними до районного архітектора Миколи Ступачинського. Він всі ті фотографії переглянув, а проект зробив по-своєму. Вийшло найкраще. Наш благочинний отець Андрій освятив місце, благословив. Три події зійшлися минулого року в один день: свято Преображення Господнього, яке зазвичай називаємо Спасом, освячення збудованої в основному за Анатолієві кошти каплиці та двадцятиріччя доньки Анатолія Люди. Три події злилися в одну радість. Але не тільки для нього. Сьогодні, пригадуючи той день, Анатолій найперше із вдячністю називає імена всіх, хто підтримував, допомагав. Серед них — керівник одного із горохівських підприємств Юрій Собуцький, художник Петро Іванчук, керуючий справами районної ради Володимир Саєвич, нині покійний вже бляхар Яків Лоскутов. Ще — Тарас Яремчук, Ігор Натанчук, Олег Антонюк, керівники ряду підприємств Луцька. Водночас ніяк не може збагнути: чому і дотепер ні районні, ані міські владці не потурбувалися, щоби на прилеглому до каплиці майданчику покласти асфальт? А я мимоволі пригадую факт, що начебто каплиці і не стосується. Повернувшись по Другій світовій війні з Червоної армії додому, лобачівський парубок Олександр Рузак раптом довідався, що його наречену Людмилу Сич червоні ж “визволителі” вивезли до Сибіру. Поїхав слідом. То з їхньої і сибірними вітрами не остудженої та владними утисками не заляканої любові народився Анатолій, з неї корінням донька його, названа Людмилою на честь бабці, та маленький його онук Юра. З огляду на це і стала Рузаком збудована каплиця Третьою при моїх журналістських дорогах, що не раз пролягали через понівечені україноненависництвом долі українців. Бо коли так, то хіба не є вона торжеством усе тих же Віри, Надії й Любові, котрі завжди приводили нас до перемог? І ще один факт. Цього разу з числа тих, що їх не можу збагнути і я особисто. В ті самі приблизно дні, коли вірний УПЦ КП раб Божий Анатолій Рузак з найнятими робітниками споруджував на околиці придорожню каплицю, котрийсь із численних відвідувачів-“далекобійників” залишав у ній дещо незвичного змісту “заздравну” — “Боже, храни Україну!” — записку, а отець Андрій правив у цьому зв’язку службу Господню, священик УПЦ Московського патріархату в зареєстрованому на ім’я своєї дружини в одному із сіл Горохівського району барі, повідомляли мені з того села, торгував горілкою. Робив, як то кажуть, свій бізнес. Але хіба ж не горілчаний бізнес найчастіше руйнує храми людських душ?
