-Я вже до двох десятків років по наших лісах за грибами “полюю”,— трохи таємниче зізнається Надія Миколаївна. — Знаю дуже багато грибів, але такий ось ніколи не потрапляв...
Володимир ЛИС
-Я вже до двох десятків років по наших лісах за грибами “полюю”,— трохи таємниче зізнається Надія Миколаївна. — Знаю дуже багато грибів, але такий ось ніколи не потрапляв.
Спочатку його у лісі біля Гаразджі знайшла моя приятелька Валя. Але той був маленький, як півлітрова баночка. І на зупинці, і в знайомих ми перепитали — ніхто не знає. У мене вдома є три книжки про гриби. Я туди заглянула — нема такого гриба. Я його й викинула. — А за кілька тижнів потому пішла в ліс біля Жабки,— продовжує. — І раптом бачу неподалік від залізничної колії такий самий гриб, тільки в три—чотири рази більший. Ну, я його зірвала — і в обласну бібліотеку для дітей (вона в будинку, де я живу, розташована). Стали шукати в книжках, довідниках, енциклопедіях. І таки знайшли. Називається загадковий гриб-велетень по-науковому спарасіс, або ж баран чи бараняча шапка, то вже по-народному. В тій же енциклопедії Надія Миколаївна прочитала, що до 1976 року на території колишнього СРСР було всього сім випадків, коли такі диво-гриби знаходили. Щоправда, мої колеги Валентина Штинько і Олександр Нагорний, подивившись на світлину, сказали, що подібні гриби бачили на ринках у Карпатах. Схожий гриб баран на кольорову капусту, з масивною сніжно-білою ніжкою, зверху — щось подібне на квіточки фіалок. І пахучий-пахучий. Як виявилося, дуже любить Надія Миколаївна збирати гриби. І захоплююче, я б сказав, поетично розповідати про своє “тихе полювання”. — Всі гриби, які я збираю, смачні. Але красноголовці — то казка. Ідеш по зеленому моху, а там такі “дядьки” сидять, кожен — як буханець хліба. Станеш і помилуєшся перш, ніж зрізати. Часом візьму й поцілую. А опеньки, горкуші, сироїжки, бабочки, рядовочки! Я збираю чотири сорти рядовочок. Люди їх не беруть, а я беру. Вони пізньої-пізньої осені ростуть, коли вже інших нема, такі оранжеві красунечки, тільки що пластинки у них такі тоненькі-тонесенькі, обережно треба брати. І тут же розповідає, як збирала гриби-навозники. Виявляється, ростуть у лісі, біля дороги, у селах навіть біля гноївок, тож їх і цураються. А пані Надія запевняє, що в них ніжний, чудовий, делікатесний смак. Тільки треба збирати молоденькими, біленькими, бо потім вони чорніють і стають отруйними. А далі з її вуст зринає ціла поезія в прозі про гриби-зонтики. Їх, правда, цього року небагато, бо ж погода не сприяє. А втім, виявляється, у досвідчених грибників, які мають свої уявні карти удатних місць, і за теперішньої сухої осені в більшості випадків “полювання” вдале. Виявляється, зібралася ціла компанія таких затятих грибників — штукатур -маляр Василина, продавець Марія, вчителька Ліда. Найстаршій — Катерині Павлівні — 74 роки. Як каже Надія Миколаївна (сама колись музикант, будівельник, продавець), у них своя “грибна лісова філософія” виробилася. Цей рік, підтверджує вона, дуже “щедрий” на гадюк. Шість разів за останні місяці зустрічала їх у лісі Надія Миколаївна. І ще зловила на власному тілі за сезон аж 14 кліщів. З останнім мусила звертатися до хірурга. Але й після цього відважно пішла з подругами до лісу. Гриби лучанка Надія Тарасюк смажить, сушить, консервує. — Куди йдеш — у гості чи в нашому хорі “Злагода” якесь торжество, то знають, що я гриби приношу,— посміхається. — Різні й неабиякі. І за моїм особливим рецептом. Одним словом, надійна й смачна закуска. А співала пані Надія все своє життя. Вчилася в музичному училищі. Та вийшла заміж за військового, довелося по всьому Союзу поїздити. Потім, як з двома дітьми на руках залишилася, поїхала у Воркуту на заробітки. Працювала на будові й співала в тамтешньому народному хорі, на фестивалі їздили — і до столиці Комі АРСР — Сиктивкара, і до Москви. Ще пригадує з особливим почуттям, як не раз ходила збирати гриби в тундру — безлісу, безкраю, влітку вдень і вночі освітлену, де три літніх місяці — це й весна, і літо, і осінь , а решта — зима. А раз перед самим снігом знайшла два красноголовці та такі, що коли сушила, дві батареї опалювальні тими двома грибами обіклала. І ще про особливість тундрових грибів розповідає — жодного черв’яка в них не бачила. Додому з Воркути в Україну двоє десятилітрових бутлів грибів привезла. І жодного разу, хоч збирає різні рідкісні сорти, не було ані отруєння, ані якогось розладу. Тепер же співуча грибниця, солістка рухівського хору “Злагода” (отого відомого, яким Євген Шаюк керує) Надія Тарасюк об’їздила з хором пів-України — від Карпат до степів запорізьких і Криму. А ще з гордістю, особливою, материнською, розповідає, що сини, Микола і Володя, вчилися тільки в музшколах, а вміють “ну геть на всіх інструментах грати”, про внуків, про город, з яким “все, кидати доведеться, бо крадуть безбожно”, хоч там і огірочки неабиякі, і ягоду-малину вирощує. — Ото зараз на хор біжу,— каже так якось, що здається — серце чи душа її вже починають співати. — А приїхала щойно з лісу. Цього разу тільки рядовочку одну знайшла і десяток опеньків. Та щоб не поїхати... То Василина, то Марія дзвонять. Так і виживаємо — з грибами та піснею.
