Волинянка Ніна Шеремета провела на війну двох синів...

 «Синку, ти вже своє віддав – дітей пошкодуй»

Ніна Шеремета – одна з тих жінок, материнство яких оповите смутком війни й тими переживаннями, які пов’язані з нею. Трьох синів виростила вона з чоловіком. Двоє з них – Олександр і Вадим – стали захисниками України.

 – Найстарший, Олександр, брав участь і в АТО, – розповідає Ніна Федорівна. – В 2015 – 2016-му роках служив у війську під Мар’їнкою. Іловайськ пройшов. Коли почалася вже ця війна, то він був на заробітках в Естонії. Знаю, що знайомі, які теж там працювали, говорили йому, аби не повертався в Україну. Навпаки, радили викликати до себе свою сім’ю – дружину, дочку та сина. Але він у мене – такий патріот, що покинув усе і вночі вже добрався в Рівне. Вадим тоді ще був удома, то він разом із середнім братом, Віталієм, забирали його звідти. Приїхали в третій годині ночі, а вранці, на 9-ту годину Саша був у військкоматі. Добровольцем пішов. 

«Синку, ти вже своє віддав – дітей пошкодуй»,– вмовляла мати, та Олександр і слухати цього не хотів. Мовляв на таких, як він, там, на передовій, все тримається. Зарахували добровольця в 100-у бригаду, служив трохи на Волині, але, як пригадує жінка, написав рапорт (мабуть, не один – мені про це не говорив) і його перевели на Київщину. Потім потрапив на Херсонщину – влітку 2023 року був біля Каховки, коли там підірвали греблю ГЕС, і все затопило.

 – Поранень, на щастя в Олександра не було, але мав він декілька контузій, –повертається спогадом до пережитого Ніна Федорівна. – Лікувався в госпіталі. Якось, коли приїхав додому, то впав, знепритомнівши, – перелякав усіх. «Швидку» викликали до нього. Ще сам сів у машину, а в лікарню вже на ношах несли. Слава Богу, підлікувався. Його комісували, як ми кажемо, списали. Якось рік витримав – побув удома, а потім не зміг тут сидіти, коли йде війна. В 2025-му підписав контракт із прикордонниками, і тут, на Волині, декілька місяців служив. А потім його відібрали в групу, яку відправили на навчання в Англію. Зараз він ще – там. Що буде далі – не знаю. Саша ж такий, що сам піде туди, де – найгарячіше.

«Вернися додому, як птах, навесні!»

Наймолодшого сина Вадима теж мали призвати, коли почалася АТО. Він же свого часу в армії служив, тож мав відповідну підготовку. Але, за словами матері, в нього з аналізами були якісь проблеми, тож тоді його не взяли. А от у 2022 році вручили повістку. На початку травня Вадим був на полігоні на Рівненщині. Два – три тижні навчання – і дорога на Схід України. Ніна Федорівна розповідає:

 – Потрапив син на Покровський напрямок – під Авдіївку. Дуже переживали ми, коли був він на «нулі» тиждень, а то й більше. Як уже повертався з позиції, то спокійніше ставало на душі. Кожен день телефонувала йому. Якщо він не міг говорити, то потім сам передзвонював. 

Вісім місяців прослужив Вадим Шеремета. 4-го січня 2023 року, внаслідок штурмових дій з боку противника, на території Донецької області він загинув, виконуючи бойове завдання. 

– 2-го січня ми ще з ним говорили, – каже мати Героя. Потім син уже не виходив на зв’язок. А ми все чекали. Уже й Різдво – субота, неділя. У понеділок вже самі збиралися їхати у військкомат. Не довелося… 9 січня його представники до нас приїхали з печальним сповіщенням. А наступного дня й  Вадима в домовині привезли. Він – перший із нашого села, хто загинув у повномасштабну війну. Похоронили ми його на місцевому кладовищі. Уже третій рік пішов, як нема сина… 

Сьогодні жінці хочеться до дрібниць згадати й до кінця своїх днів запам’ятати все про свого наймолодшого сина, якому було тридцять два роки. Яким веселуном був (зараз нема Вадима – і ніхто не сміється), як його всі любили за добру вдачу, як багато товаришів мав. Невипадково стільки людей прийшло попрощатися з ним. Побратими, котрі з Кам’янця-Подільського та з Червонограда (нині – Шептицького) приїжджали, говорили, що Вадим був справжнім другом, і про це тепер із особливою теплотою згадує його мати. А ще ж якраз тоді, як Вадима проводжали в останню земну путь, в Гірках стояла 100-а бригада – три взводи, тож чимало військовослужбовців були на похороні.

Ніна Федорівна показує орден «За мужність» ІІІ ступеня – посмертну нагороду Вадима. Навесні 2024-го цю відзнаку їй вручили представники військкомату, завітавши в оселю батьків захисника-Героя. А ще знайомить мене з «Книгою пам’яті Шеремети Вадима Григоровича» – подарунком, який вона одержала торік, у день річниці загибелі сина в місцевому ліцеї, де свого часу навчався Вадим. Тут – і біографія захисника-Героя, і вірші знаних на Любешівщині поетів Зої Пасевич, Миколи Савчука. Зокрема, щемливі рядки пані Зої перевертають щоразу душу згорьованої матері: «Вадиме, Вадиме, кохана дитино, Матуся вже вилила сльози усі. Ой, чом же ж так рано ти в бою загинув? Вернися додому, як птах, навесні!». На жаль, із того «вирію», в якому її син, не вертаються.  

« Анатолій поїхав на Схід України і в одному з боїв він пропав безвісти. Його мати каже мені: «Тобі добре – в тебе є могила, ти маєш куди прийти, щоб поговорити з сином. »

А ще в тій «Книзі пам’яті…» – все коротке життя Вадима у фотознімках. Про один із них Ніна Федорівна розповідає з особливою розчуленістю:

– На цьому фото – Вадим і його шкільний друг, однокласник (за одною партою сиділи) Анатолій Солоха. Тут вони – ще зовсім юні. А сьогодні одного вже нема, а другий – пропав безвісти. Коли Вадима привезли в домовині, Анатолій ще був вдома.

Як він плакав, впавши на домовину, де було бездиханне тіло друга! Після похорону поспішно пішов, бо того дня від’їжджав у свою частину. Як казав, уже й так спізнювався, але не міг не прийти й не попрощатися з Вадимом. 10 січня ми поховали Вадима, а 22 чи 23 січня Анатолій поїхав на Схід України і в одному з боїв він пропав безвісти. Його мати каже мені: «Тобі добре – в тебе є могила, ти маєш куди прийти, щоб поговорити з сином».

Яке там «добре», коли втратила сина, але жінка розуміє свою односельчанку, життя якої нині – це постійне чекання з одною думкою: «А, може, живий?». Якщо ж загинув, то це ж треба похоронити по-християнськи на рідній землі. 

«Вони по-сучасному познайомилися – через інтернет»

Ніна Федорівна говорила й про таке:

– Вадим був нашою наймолодшою, третьою дитиною – сім’ю вже створив, а от онуком чи онукою не встиг потішити нас.

На одному зі знімків – Вадим і його дружина Інна. Коли мова зайшла про те, де ж зустрів син свою кохану, то жінка сказала:

– Вони по-сучасному познайомилися – через інтернет. То було влітку 2021 року. Вадим був на заробітках на Київщині, то там і зустрів свою майбутню дружину. Родом вона – з Херсонщини, але її батьки давно живуть в Бортничах – колишньому селищі, яке тепер уже – в межах Києва. Ще до одруження Вадим привозив Інну до нас, на знайомство. Вони декілька місяців жили тут. Раділи ми за сина – яким батькам не хочеться, щоб у дитини все в житті було добре, щоб мав він пару? А в лютому 2022-го почалася ця страшна війна. 24 вересня Вадим з Інною розписалися в Києві.

Після реєстрації шлюбу, задля якої Вадим брав короткотермінову відпустку, він відправився у свою, 110-у бригаду, а Інна, вже в статусі законної дружини, – в Гірки, до свекрів. Обставини склалися так, що на початку січня, якраз тоді, коли Вадим загинув, їй потрібно було поїхати до своїх батьків.

– Як нам принесли сповіщення про те, що нашого Вадима нема в живих, то ми подзвонили Інні. І вона, її батьки були на похороні, – розповідає Ніна Федорівна. – Невістка жила в нас сорок днів. Потім ще в травні приїжджала на два дні, бо треба було з документами на грошову виплату від держави навести лад за її присутності…

А 4 січня 2024-го, на роковини загибелі Вадима Шеремети, коли родина вшановувала його пам’ять, вони вже не бачилися, бо до свекрів невістка не заходила. Ніна Федорівна тільки від людей чула, що дружина Вадима була в Гірках напередодні – 3 січня. В повітрі, як мовиться, витало питання: «Чому так сталося?» Але оскільки відчувалося, що мама загиблого захисника-Героя делікатно обходить цю тему, то я його так і не задала. Достатньо було почути те, що є головним, чи найголовнішим для неї:

– Шкода, що від Вадима онука не залишилося.

…Того дня в Гірках, у центрі села, працювали люди – вкладали бруківку на місці пошанування захисників-Героїв. Встановлено тут портрет Вадима Шеремети, який першим із односельців загинув у повномасштабну війну, і ще трьох бійців, котрі поповнили Небесний легіон, – Юрія Бедарева, Юрія Колтуновича, Василя Канюки. Тут ми зустрілися з батьком Вадима – Григорієм Шереметою, котрий разом із рідними інших загиблих ініціювали створення такого місця пошанування. За словами чоловіка, люди скинулися по можливості коштами, і тепер кожен, хто буватиме в селі, зможе вклонитися пам’яті захисників України. Банери із портретами Героїв – біля обеліску Слави на честь тих, хто віддав життя за свою землю в роки Другої світової війни. Григорій Адамович каже:

– Він тут і стоятиме, але зірки совєтської не буде – вона нам не потрібна.

Україна, за незалежність і свободу якої віддав життя його син, має свої національні символи.