Навіть після ампутації ноги воїн Богдан Косинський усміхається з любовʼю до людей.
Із перебитими осколками ногами волинянин Богдан Косинський 5 діб повз мерзлою землею до своїх
«Я ж обіцяв дружині повернутися»
– А ви знаєте, що довелося пережити одному з Героїв цієї війни та ваших публікацій Богданові Косинському! Він повз із «нуля» з перебитими ногами, під безупинним прицілом ворожих дронів… – така звістка перетворила моє відчуття жаху на сльози радості. Тож телефоную панові Богдану в Моршин, де він після ампутації ноги наразі проходить реабілітацію.
– Буває! То ж – війна! Мусив доповзти, я ж обіцяв дружині повернутися! – чую скромну відповідь чоловіка, який завдяки своїй мужності став бронею для України. Воєнні спогади Богдана Косинського, навіть прикрашені його неймовірним оптимізмом, заставляють холонути в жилах кров і розповідати світові про жахіття, які росія наразі безкарно коїть на нашій землі
«У сина все було і є добре, коли не спитай!»
44-річний воїн Першого прикордонного загону Богдан Косинський і його дружина Тетяна разом боронять Україну з лютого 2022 року. Подружжя живе на Закарпатті, в мальовничому Чопі. Минулоріч у номері за 30 листопада газета «Волинь» розповіла зворушливу світлу історію їхнього вінчання.
Місцем для цього таїнства Богдан Богданович обрав рідне село Звиняче, що в Горохівській територіальній громаді Луцького району Волині, а днем – 24 серпня 2024 року, в який Україна радіє народженню своєї Незалежності. Настоятель храму Святителя Миколая Чудотворця отець Назарій Шийка благословив вродливу пару на довге життя. Дивлячись на щасливих дорослих дітей, здавалося, молоділи від радості батьки Віра Климівна та Богдан Борисович Косинські. Як і годиться, родина накрила стіл під гіллястим горіхом біля отчої хати, а наступного дня вже й проводжала дорогих гостей у Чоп.
Пересуватися можна було лише вночі й вдавалося більше на спині. Попри дошкульний холод, радів сніговим «острівцям». Сніг слугував і їжею, і водою.
«У нього, коли не спитай, то все завжди було і є добре!», – розповідає про телефонні розмови з сином Віра Климівна після його повернення на позицію на Куп’янський напрямок. Востаннє разом із чотирма побратимами він зайшов на «нуль» 20 січня цього року на два тижні. Чоловіки, як могли, заспокоювали звідти рідних, обходячи словесними манівцями їхні короткі запитання про обстріли, хоча від них, здавалося, горіли під ногами земля, а над головою – небо. Під час одного з таких мінометних шквалів не стало бліндажа. Залишившись на виду ворожих безпілотників, група змушена була шукати бодай якесь укриття і разом відійшла до найближчої лісової смуги.
«Отець Назарій навідріз відмовив молитися зі скорботою»
Втративши зв’язок зі своїми, спостерігаючи з рідкого безлистого гаю, як ревно полюють за ними ворожі дрони, чоловіки прийняли рішення добиратися до своїх поодинці.
«Втікай!» – ще встигнув гукнути Богдан до одного з побратимів, та сам рухатися вже не зміг: долею секунди осколки від безпілотника на рівні берців вдарили в праву ногу і пошкодили ліву.
…Тим часом Богданові рідні отримали звістку про те, що він зник безвісти. Не стримував сліз батько, здавалося, німою ходила селом мати, не перестаючи подумки й вголос промовляти всі, які знає, молитви.
– Отче Назарію, наш Богдан зник, ніхто не знає, де він… А я вірю, що живий, хоч і погано мені сниться. Чи ж так то буде? – ділилася Віра Климівна горем із духовним наставником, а він мудро навідріз не став молитися зі скорботою. Мовляв, будемо чекати.
Нині пані Віра пригадує, наче в страшному сні, як односельці не насмілювалися щось запитувати її, щоб не завдати зайвого болю, а щодня просили в церкві Бога добрих вістей для її родини.
– Усі нас підтримували, а найперше – хористи церкви, які свого часу довірили мені регентство, і сусіди, а найбільше – то Катерина та Володимир Магосі, – через газету «Волинь» переказують свою сердечну вдячність землякам Віра і Богдан Косинські.
«Де ж ти був, друже, ці 5 днів?»
Москальські дрони кружляли, зависали, відлітали й поверталися до Богдана аж до темноти. Під їхніми «очима» кожен порух дорівнював смерті. Так лежав, аж доки землю разом із морозом скували сутінки. А тоді якось навпомацки знайшов дві палки, зробив такий-сякий турнікет і поповз. Удень ховався під кущами від дронів, таївся вечорами, пам’ятаючи про тепловізори. Пересуватися можна було лише вночі й вдавалося більше на спині. Попри дошкульний холод, радів сніговим «острівцям». Сніг слугував і їжею, й водою.
Чи знав, куди прямує. Спершу – ні! Орієнтуватися почав лише третього дня. Чи ж відчував біль? Ноги не слухалися, бо ще й заціпеніли від переломів кісток та морозу. Про що думав у ті хвилини? Лише про те, що обіцяв своїй Тетяні повернутися додому живим. Та приблизно семикілометрова дорога, яку осилив ночами протягом пʼяти діб, тоді здавалася Богданові нескінченною.
…Побачивши Богдана з окопів, побратими не йняли віри своїм очам. «Де ж ти був, друже, аж п’ять діб?» – стримано жартували, знаючи його доброзичливу вдачу, і відверто радіючи, що не сталося найстрашнішого. Війна ж!
Щоб із горем пополам зняти черевик із потрощених кісток правої ноги, їм знадобилися години, а ліва, опухла та обморожена, теж чорніла на очах. Богданові ж бо першими хвилинами зустрічі не хотілося нічого в світі, крім води. Одним ковтком випив її спершу півтора літра, за трохи – ще, ще та ще…
– Здавалося, нею ніколи не нап’юся! – Згадує захисник той незабутній смак далеко не джерельного напою.
«Надії нема ні на якого Трампа. Є віра тільки у своїх»
Останній вихід на позицію воїна Богдана Косинського тривав загалом 38 діб. Після порятунку від ворожої цілі, полону та іншої смерті, яка чатує солдатів на кожному міліметрі фронтової землі, Богдан Богданович ще 12 днів чекав своєї евакуації із позиції. Звідти його вдалося забрати аж 19 березня.
У Харківському госпіталі лікарі відразу ампутували праву ногу до коліна, а ліву таки врятували, хоча й змушені були відтяти три пальці.
Шукаючи чоловіка через усіх знайомих і незнайомих, й зачувши в слухавці рідний голос, Тетяна помчала до Львова, куди чоловіка після операції доставили на реабілітацію. Не переповісти словами радості дітей – Дарини й Сашка, які полюбили Богдана Богдановича як тата, не знаючи слова вітчим, і його з Тетяною донечки – 11-річної Софії.
Пан Богдан добродушно усміхається, пригадуючи, як не мав часу відіспатися у Львові, зустрічаючи в палаті родичів, друзів, односельців. Не могли наговоритися з сином заплакані від щастя батьки.
– Навіть отець Назарій, якій вінчав нас, приїхав відвідати мене! – вдячно кожному радіє Богдан Богданович. Йому ще дуже кортить стати на ногу, якої вже ніколи не буде, проте вже розповідає про свої плани стати на протез ще цієї осені (на щастя, рана гоїться добре), відновити альтанку в своєму обійсті. Словом, роботи біля хати запланував чимало! А головне, цей чоловік, який з юності обрав собі професію військового, навіть наразі на милицях не жалкує про це! Як і тисячі українських захисників, він не вірить в обіцянки Трампа, а їхню віру переповідає словами: «Надія тільки на своїх, українців!»
P.S. Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 8 квітня 2025 року Богдана Косинського нагороджено нагрудним знаком «За мужність в охороні державного кордону» за особисту мужність і самовідданість, проявлені при виконанні завдання з охорони державного кордону України та охорони суверенних прав України.
Із пʼятьох бійців, з якими Богдан Косинський йшов на завдання, точно живими залишилося двоє його побратимів. Доля ще двох наразі невідома. Залишається вірити й чекати їхнього повернення. А Вам, пане Богдане, уклінно дякуємо за мужність, порядність і людяність чоловіка, завдяки якому є і буде наша Україна!
Читайте також: «На Волині 47 ветеранів війни отримали квартири».
