У Європу — ​туристом, а не арбайтером - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.54 € 27.10
У Європу — ​туристом, а не арбайтером

У Дрезденській галереї зберігається знаменита «Сикстинська мадонна» Рафаеля.

Фото Жанни ГАРБАРЧУК.

У Європу — ​туристом, а не арбайтером

Чим переймався і з чого дивувався останнім часом редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя «Газети Волинь» Кость ГАРБАРЧУК

Мені ще й нині іноді сниться дивовижна країна Португалія. Я потрапив туди у червні 2001– го разом із групою українських нелегальних заробітчан. Слід зазначити, що тоді в цю авантюру довелося вкласти чималеньку суму: шенгенська туристична віза коштувала 350 доларів, дорога — ​250, а працевлаштування — ​350 баксів. Таким було моє перше тривале знайомство з Європою. Майже рік відпрацював на будівництві і мріяв повернутися, тільки вже туристом, а не заробітчанином. Нарешті цього року бажання почали здійснюватися, щоправда до Португалії поки не доїхав. Але кілька днів своєї відпустки завдяки безвізовому режиму та туристичній агенції «Море турів» я провів у Чехії та Німеччині

… що мрії таки збуваються

У мене Прага завжди асоціювалася із літературними героями чотирьох чеських письменників. Квартет неймовірно талановитих авторів XX століття, котрі прославили свою країну: Карел Чапек і його «Оповідання з обох кишень», неповторний та мій улюблений Ярослав Гашек з епохальними «Пригодами бравого вояка Швейка». Згодом — ​пересмішник Богуміл Грабал із книгою «Я обслуговував англійського короля». Пізніше — ​дисидент Мілан Кундера і його класний роман «Нестерпна легкість буття».

У кризові 1990–ті я збирався їхати на роботу в Чехію з бригадою будівельників. Це здавалося цілком реальним. Здали гроші на візу та документи, зробили закордонні паспорти. Натомість не отримали нічого. Тоді це була майже класична схема — ​нас усіх просто «киданули». Після чергового вмовляння дами–аферистки потерпіти ще тиждень вся бригада приїхала до її будинку на околиці Луцька. Лише коли 50 розлючених рішучих чоловіків заявили, що спалять садибу разом із господинею, якщо вона не поверне наші 200 доларів, то жінка частину коштів віддала, але з кожного вирахувала 40 доларів, які нібито витратила на візу. Обурені роботяги ще довго стояли під тим будинком і матюкалися. Тоді не склалося побувати у цій країні, але бажання залишилося. І ось нарешті через 25 років я у Чехії, тільки вже не арбайтером, а туристом. Безвіз реально працює, а мрії збуваються.

… трьома кронами на метро від української емігрантки

Прагу не варто описувати, бо не вистачить епітетів, щоби висловити своє здивування й захоплення. Там справді треба побувати. Може, тому мене не полишало відчуття щастя, коли ми гуляли Карловим мостом. Щоправда, тільки зупинився сфотографуватися, то ледве не був затоптаний групою японських туристів. Але, крім краєвидів, архітектурних шедеврів та цікавих історій, почутих від професійних екскурсоводів, найбільше вражає людяність місцевих жителів та бажання допомогти. Ми ввечері допізна гуляли Прагою й заблукали у Старому місті. На порожній вулиці, крім нас, ще два п’яні туристи незрозумілою мовою горланили пісню. Стояли з дружиною під ліхтарем і, щоб зорієнтуватися, вивчали карту, яку в інформаційних центрах роздають безкоштовно. Підійшла чеська пані й поцікавилася англійською, чи може чимось допомогти. Вона відразу пояснила, як пройти на Вацлавську площу. Зачаровані вечірнім містом, ми нікуди не поспішали. До станції метро Музеум зайшли вже після 23–ї години. І тут розпочалося найцікавіше. У підземці немає кас, а лише чотиримовні автомати: чеська, англійська, німецька та російська. Мінімальна ціна на 30–хвилинну поїздку у метро коштує 24 крони. Все дуже просто: потрібно кинути необхідну кількість монет і вибити квиток. А що робити, коли не вистачає 3 крони? Де взяти чи розміняти гроші? У нас залишилася одна купюра номіналом у тисячу крон та кілька польських злотих. Усі поспішають і ніхто не звертає уваги на твої проблеми. Але земляки навіть за кордоном відчувають одне одного. До нас підійшла жінка–українка. Розговорилися, й пані Алла, яка вже десять років живе у Празі, дала 3 крони й пояснила, як проїхати до готелю «Глобус». А там — ​на кожному кроці наші співвітчизниці. На рецепції працює жвава дівчина з Тернополя. У ресторані під час сніданку запитав у юної офіціантки своєю англійською з волинським акцентом, де взяти цукор. Вона мило усміхнулася й відповіла українською: «Для чого вам цукор?».

… що німці вже 75 літ відбудовують розбомблений Дрезден

У 1969 році американський письменник німецького походження Курт Воннегут (1922–2007) написав роман «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей». У цьому оригінальному творі, який став світовим бестселером, автор описує жахливе бомбардування Дрездена 13–15 лютого 1945–го американськими й британськими літаками. Тоді загинули десятки тисяч людей, а від пекельної пожежі повністю вигорів історичний центр. Руйнування були у чотири рази страшніші, ніж від атомної бомби, скинутої на японське місто Нагасакі. Понад 10 років після закінчення війни німецькі жінки розбирали зруйновані палаци та храми. А тоді вже розпочалася відбудова столиці Саксонії, яка триває й нині.

Після чергового вмовляння дами-аферистки потерпіти ще тиждень вся бригада приїхала до її будинку на околиці Луцька. Лише коли 50 розлючених рішучих чоловіків заявили, що спалять садибу разом із господинею, якщо вона не поверне наші 200 доларів, то жінка частину коштів віддала, але з кожного вирахувала 40 доларів.

Колись, читаючи роман Воннегута, запам’ятав цитату з книги: «Потрібно вчитись ігнорувати жахливі часи і зосереджуватись на гарних». Але тоді навіть не думав, що побачу відновлений та красивий Дрезден. Про трагедію тут нагадують розкопки та будівельні майданчики в історичній частині. Гуляючи містом, ми були вражені, як німці ретельно й скрупульозно продовжують розбирати руїни й відбудовують місто. Це ж як треба любити свою батьківщину!

І, звичайно, нікого не залишає байдужим палацовий комплекс Цвінгер, у якому розташована Дрезденська картинна галерея. Про шедеври, які там зберігаються, не буду розповідати. Цікаво, що в музеї дозволено фотографувати, але тільки без спалаху. Індивідуальний вхідний квиток коштує 12 євро, дітям і підліткам до 17 років — ​безкоштовно.

… Чотири дні нашої мандрівки завершилися у Львові. З нами у групі був чоловік з Миронівки Київської області, приблизно мого віку, який уперше в житті потрапив за кордон. Він дуже емоційно сприймав усе побачене, активно коментував та дивувався. І ось цей турист зайшов у туалет на Львівському залізничному вокзалі. Повернувся він дуже засмучений зі словами: «Для чого я їздив у ту красиву, доглянуту й чисту Європу? Як мені тепер із цим жити?..»


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.