Навіть якщо ви — корінний лучанин і проходите біля Свято-Троїцького
кафедрального собору всоте і втисячне, ваш погляд однак не залишиться байдужим, а серце —безпристрасним. Надто глибока й складна, дотична до життєвої долі кожного волинянина, історія цього храму...
Навіть якщо ви — корінний лучанин і проходите біля Свято-Троїцького кафедрального собору всоте і втисячне, ваш погляд однак не залишиться байдужим, а серце —безпристрасним. Надто глибока й складна, дотична до життєвої долі кожного волинянина, історія цього храму. Гості ж Луцька відверто милуються його чіткими, гармонійними контурами, золотими куполами, що або купаються у сонячній блакиті, або своїм сяйвом звеселяють осінню сірість небес. Та не всі здогадуються, що були в його історії періоди, коли над прекрасною спорудою нависало гамлетівське: «Бути чи не бути?». Бо «оставаясь долгое время без всякой поддержки, крыша в нем испортилась и своды... от постоянной сырости почернели и ослабели так, что вместе со зданием, которому угрожает участь других разрушившихся костелов, рушатся, кажется, навсегда и наши надежды — иметь когда-нибудь в г. Луцке церковь». Саме у ці пізньоосінні дні виповнюється 250 літ із часу завершення будівництва у Луцьку собору Святої Трійці (в історичному плані — кляштору Бернардинів) та 125-річчя його освячення як православного кафедрального собору. 13 літ минуло вже й відтоді, як бурхливого літа 1992-ого «на звернення віруючих та з метою відновлення історичної справедливості», було підписано розпорядження про передачу комплексу будівель разом із храмом релігійній громаді Свято-Троїцького собору УПЦ Київського патріархату. І як уперше після 1944 року тут було відслужено панахиду й молебень по воїнах УПА українською мовою.
Валентина Штинько, Євгенія КОВАЛЬЧУК
1. СОБОР, ЯКИЙ НАРОДЖУВАВСЯ В МУКАХ Сьогодні вже й 1000-ліття православ’я на Волині стало хай новітньою, але історією. В пам’ять про цю подію біля собору було встановлено хрест із чорного лабрадориту. А ось у першій частині збірника «900-летие православия на Волыне», який побачив світ у Житомирі 1892 року, читаємо: «Соборный Троицкий приход — церковь устроена из Бернардинского в ХVІІ в. построенного, а в 1852 году упраздненного костела. По окончании работ на отпущенную казною сумму 37312 р. 55 к. 2 ноября 1879 года передана православному духовному ведомству, — каменная, с такой же колокольнею». 24 вересня 1880 року переобладнаний собор був освячений і розпочалося його нове життя уже як православного храму Святої Трійці. Та, як відомо, скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Непростий шлях перетворення католицького кляштора на православний собор дослідив на основі збережених архівних документів наш земляк, кандидат архітектури, автор понад 130 наукових праць Богдан Колосок у книзі «Православні святині Луцька». Вона побачила світ 2003 року в київському видавництві «Техніка» у серії «Національні святині України» й присвячена 2000-літтю Різдва Христового. «Трьохсотлітнє панування Польщі на Волинських землях не пройшло без сліду, — зауважує автор. — В кінці його східний обряд утримувався тут лише завдяки греко-католицькій церкві. Після третього переділу Польщі й приєднання Волині з Луцьком до Росії завданням царату стало відновлення православної церкви на цих землях, яка втратила тут не лише віруючих, а й усі споруди з фундушами. Одним із шляхів створення матеріальної бази православ’я стала ліквідація католицьких установ». Та, окрім бажань, потрібні були ще й кошти, а їх у царського уряду явно бракувало. Він більше переймався облаштуванням тюрем і казарм. І тому, коли у звіті від 23 травня 1869 року про обстеження Бернардинського комплексу, підписаному архітектором Юргенсом, читаємо, що «церковь в хорошем состоянии и с затратою приблизительно 20 тыс. р. может быть обращена в православный храм», то вже через кілька років у тому ж листуванні між генерал-губернатором і Міністерством внутрішніх справ йдеться про крах надій на те, що костел буде переобладнано. Щодо решти монастирських споруд, то вони також були оглянуті й «найдены вполне удобными для помещения некоторых частей и хозяйственных заведений полка и местной команды. У реки можно построить для солдат баню». Бюрократичної тяганини і в ті часи вистачало. І якщо у серпні 1871 року Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор схвалив пропозицію архієпископа Агафангела перетворити монастир у казарми повітової команди, то через рік уже Луцьке повітове тюремне відділення скаржилося, що «здание это для дальнейшего помещения в нем тюрьмы не удобно». Врешті-решт, історія витворила ще один поворот і кляштор таки перетворився на православний собор. У ході його перебудови виникли проблеми із облаштуванням інтер’єру. В першу чергу, йшлося про виготовлення іконостасу. Знову необхідні були чималі кошти. На початку 1877 року «церковно-будівельне присутствіє» просить у листі до Міністерства внутрішніх справ додаткових коштів на церковне начиння і дзвони в сумі 4524 рублі 22 копійки. Міністерство надати ці кошти відмовилося, про що повідомило листом від 2 березня того ж року й запропонувало перекласти ці витрати на парафіян і місцеве духовенство. Воно ж намагалося роз’яснити столичним чиновникам, що не все так просто. «Ни в одном городе даже Волынской губернии нет такого бедного православного населения, как в Луцке», — пише у листі священик Ананій Бродович. Далі він розповідає, що окрім нечисленних державних чиновників, основне православне населення міста — це відставні солдати та їх родини, які «не пользуются ни торговлею, ни промышленностью и живут только одними черными работами. Каких же пожертвований в пользу храма можно ожидать от таких прихожан, которые едва в состоянии кое-как прокормить свое семейство?». І все ж через три роки стараннями наших предків усе необхідне було зібрано. Собор освячено й перед очима перших його парафіян постав прекрасний двоярусний дерев’яний різьблений іконостас із позолотою, виконаний, як тоді було заведено, у псевдоросійському стилі. У першому ряду іконостасу розміщено дві намісні ікони — «Богородиця Одигітрія» та «Христос — учитель», а далі — «Княгиня Ольга і князь Володимир» та «Святі Кирило і Мефодій, єпископи Моравські». Іконостас із Царськими вратами, й чимало інших сакральних пам’яток, всупереч усім катаклізмам (дві світових війни, а по війні у стінах колишнього монастиря деякий час містилися управління міліції, слідчий відділ НКВС), таки збереглися до наших днів і вислуховують молитви уже наших сучасників. Серед цікавих пам’яток, розміщених у інтер’єрі храму, багатофігурна композиція ікони «Собор руських святих», на якій зображено 19 осіб, та ряд інших. Двостороння ікона з доволі рідкісним сюжетом «Страшний суд», виявлена свого часу на горищі собору, нині знаходиться на реставрації у Національній Академії образотворчого мистецтва й архітектури в Києві. А ось ще одна цікава своєю історією й мистецьким рівнем пам’ятка — ікона Іверської Божої Матері ХІХ століття — в ніч з 13 на 14 червня 2002 року була викрадена із собору зловмисниками. Кажуть, що вони не залишили після себе жодних слідів. Відтак, Волинь утратила цікаву пам’ятку, яка прибула до Луцька з Москви, як дар, зініційований Луцьким Хрестовоздвиженським братством, зокрема, його тодішнім головою Всеволодом Панютіним, для Іверської каплички, зруйнованої атеїстами. До речі, могила генерал-лейтенанта Панютіна знаходиться на старому цвинтарі біля собору. Є тут іще один цікавий надмогильний пам’ятник, біля якого довго стояли в задумі члени делегації із Таїланду, які були учасниками фестивалю «Поліське літо з фольклором». Напис на пам’ятнику гласить: «Ивань Степановичь Десницкий. Председатель Луцького окружного суда. Умер в 50 л. 24 июня 1888 г.». Що ж спільного було у голови суду із далеким Таїландом? Як розповідали нам тайці, учасники фестивалю, Луцьк — для них особливе місто, куди їхали із душевним трепетом, бо тут народилася їх принцеса — На Пітсанулок. А по-нашому — Катерина Десницька, друга дитина у родині судді Десницького, народжена за два роки до його смерті. А в сімнадцять літ дівчина втратила й матір, тому переїхала до Петербурга, де навчався її брат. Під час російсько-японської війни навчалася на курсах сестер милосердя й познайомилася з лейб-гусаром російської армії, другим сином короля Сіаму Чакрабоном, дружиною якого вона стала у 1909 р. А в кінці наступного року, після народження сина Чулу Катерину Десницьку було офіційно проголошено принцесою Сіаму з тайським іменем На Пітсанулок. Принцеса-волинянка на 40 років пережила свого чоловіка й померла у Франції, неподалік Парижа, у 1960 році. Втім, за усі часи існування цього незвичайного храму, в ньому та довкола нього відбулося стільки трагічних, драматичних і просто цікавих подій, що вони давно варті окремої книги. Віриться, що вона врешті-решт з’явиться. Ми ж бодай кількома штрихами окреслимо сьогодення Свято-Троїцького собору, настоятелем якого є за церковною ієрархією єпископ Луцький і Волинський Михаїл. Він ось уже другий рік очолює Волинську кафедру після спочилого в Бозі владики Якова, котрий знайшов вічний спочинок тут же, на старому цвинтарі біля собору.
2. БЛАГОЧИННИЙ КАФЕДРАЛЬНОГО СОБОРУ Формально благочинний — це адміністративна посадова особа, помічник архієрея у справі всебічного нагляду за станом церков і духовенства у благочинні. Поговоривши ж із благочинним Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору митрофорним протоієреєм Володимиром Подольцем, схиляєшся до думки, що благочинний — це передусім людина, покликана чинити добро своїм вірним. Хоч міська парафія відрізняється від сільської, о. Володимир стверджує, що знає усіх своїх прихожан якщо не особисто, то принаймні в обличчя. — Навіть знаю, де, хто має стояти під час служби, відчуваю Божу милість, намагаюся почерпнути іскринку ніжності з очей. Є такі парафіянки, присутність яких сприймається як присутність рідної матері... Стежина, яка привела о. Володимира до його нинішнього становища, розпочалася у селі з кумедною назвою Чаплі, що біля Самбора на Львівщині. Галицьке населення, як могло, опиралося атеїстичним віянням і хлопець, що зростав у віруючій родині, ще навчаючись у школі, відвідував храм, а потім почав виконувати функції дяка у місцевій церкві. І якось воно йому сходило з рук, аж тут прикра подія: помер батько у знайомої дівчини. Священик і юний дяк поховали його, як годиться, за православним обрядом. Якось і не подумали, що сільський дядько, який їздив на конях, був членом КПРС. Зчинився гвалт. Комуніста поховали з попом! І у 1981 році Подольця виключили зі школи з формулюванням «за участь у богослужінні». Воєнком не зважив на цю «пляму» в біографії й служити хлопця направили у Німеччину. Після армії працював на різних роботах, але доля впевнено вела його до покликання. Закінчив Волинську духовну семінарію, хоч розпочинав навчання у Львівській. Одружився, 5 грудня 1994 року був висвячений на священика, а вже у березні наступного владика Яків призначив його благочинним. Щороку понад 400 пар вінчається, приблизно стільки ж буває хрещень, ну, а похоронів трохи більше — скрушно констатує о. Володимир, уточнюючи, що у високосні роки шлюбів буває менше, але то прикрий людський забобон, а церква не визнає високосного року, тут свій вимір часу. Вранці на літургії моляться до півтори тисячі вірних, у неділю — вдвічі більше, а за піст до сповіді приходить близько 30 тисяч людей. На запитання, скільки осіб нині обслуговує кафедральний собор, відповідає, наче табличку множення: два хори — «Оранта» і 16 хористів у нижньому храмі, 5 священиків, 4 диякони, 6 іподияконів, 4 чтеці, два паламарі, два дзвонарі, три свічниці і ще п’ять осіб сторожі, прибиральниці, кочегар. Докладно, до найменших подробиць, може розповідати про соборні ікони, розписи, начиння, архіви. Не обходиться і без подій, які можна пояснити хіба що Божим провидінням. Якось довелося о. Володимиру соборувати родичку досить відомої в Луцьку особи, яку смертельна хвороба прикувала до ліжка. Лікарі констатували, що жити їй залишилося хіба до завтра. Нагадаємо, що соборування (або маслосвяття) — одне із християнських таїнств, що здійснюється сімома священиками над тяжко хворою людиною з читанням певних молитв і помазанням її освяченим єлеєм. Згідно з православним віровченням, соборування є засобом зцілення від тілесних і душевних хвороб і одночасно відпущення нерозкаяних гріхів. Яким же було потрясіння присутніх, коли під кінець обряду жінка, яка тривалий час уже не вставала, раптом сіла, а потім без окулярів сама прочитала слова із Євангелія. Про те, що й парафіяни Свято-Троїцького собору ставляться до свого благочинного із щирим пошанівком, мали нагоду переконатися ще й у такий спосіб. Коли цей матеріал готувався до друку, до редакційного кабінету зайшла відвідувачка, й, випадково побачивши на столі фотографію о. Володимира, вигукнула: — О, то наш священик! Він і дітей моїх вінчав, і онука хрестив. Усе так людяно, гарно, щиро... І слова такі знаходить, що в серце западають. Як згадаю його проповіді — сльоза набігає.
