«Там лишилося пів серця й пів душі», - як двоє хірургів із Луганська організували з нуля кардіохірургічну допомогу

У 2014 році, коли на сході країни розпочалася війна, до Кропивницького з окупованого Луганська перебралися двоє хірургів із рідкісними спеціалізаціями, про які тут і мріяти не могли. Уже п’ять років вони рятують життя мешканцям області, пише Reporters.

Відкрите серце

— Ходив на роботу, керував відділенням, був поважною людиною. Операції робив щодня. Раптом на вулицях не стало звичного порядку. Бігати почали всякі. А потім містом поїхали танки. Ніхто не очікував, що так буде. Ніхто не казав нам, що треба втікати, — пригадує Андрій Клянчин.

До серпня 2014-го він і не думав кудись виїжджати. Працювати в Луганську йому було комфортно. Кардіохірургія в місті розвивалася, та й хірургічної практики було вдосталь —  пацієнти приїздили навіть з-за кордону, адже тут їм дешевше і швидше могли допомогти. У Луганській обласній клінічній лікарні було відділення кардіохірургії, судинної хірургії. Мали відкрити відділення невідкладних станів, де вже була обладнана операційна. Не встигли — почалась війна.

Хірургом Андрій міг і не стати. Іще школярем захоплювався робототехнікою й думав вивчати програмування. Але батькам здавалося, що ця галузь безперспективна, й вони вмовили сина вступати у Луганський національний медичний університет.

— У 10-му класі спробував попрацювати санітаром в операційному блоці, у нічну зміну. Було цікаво. Так і вирішив обрати медицину, — згадує він.

Згодом, на інтернатурі, обрав спеціалізацію хірурга і повернувся працювати у районну лікарню рідного містечка. У 2004-му Андрія як перспективного хірурга запросили на співбесіду в обласну лікарню, щоб запропонувати розвиватись саме як кардіохірург.

— Сказали одразу, що кілька років буде важко. І що оперувати сам зможу не скоро, втім, мене це не спинило. Хотів розвиватись.

Спочатку був другим асистентом в операційній. Першу самостійну операцію здійснив аж через шість років —  у 2009-му.

У Кропивницький його фактично «завербували». Міг поїхати в Рівне, де також планували розвивати кардіохірургію, натомість його запросив до себе директор приватної клініки з Кропивницького Григорій Урсул. Тут Андрій пропрацював перші пів року після того як покинув дім.

— Звичайно, якби не ті події, у Кропивницький я б ніколи не поїхав. У Луганську мав необхідну базу, обладнання. Там можна було застосовувати найсучасніші технології, які зараз використовують у кардіохірургії. Просто не встигли.

Проте організувати з нуля кардіохірургічну допомогу для приватного закладу виявилося дорого і складно. Тоді у лікаря був вибір: залишитись у державному кардіодиспансері, де на той час для нього не було навіть операційної, або поїхати в Мінськ. Він залишився.

— Кожен спеціаліст хоче приїхати на готове. Я ж тут був від безвиході. Дочекався будівництва операційної, закупівлі обладнання.

Здавалося, маленьке й тихе місто — саме те, що треба, аби відновити сили після пережитого, — однак зустріло непривітно. Спершу мешкав у палаті клініки. Житло вдалося орендувати з п’ятого разу: з луганською пропискою не хотіли брати. Та і зараз, каже, на нього досі дивляться як на приїжджого.

За кілька років із бюджету області для лікаря з родиною виділили кошти на службове житло. 

— Зараз фактично вся зарплата йде на сплату комуналки. Якби не якісь «вдячності» від пацієнтів, ми б не вижили.

Медик, що постійно вчиться

— Я тут почав жити по-справжньому. У Луганську в мене була лише робота, а тут народилася дитина, — каже нейрохірург Олександр Пизін, який уже 5 років працює в Кіровоградській обласній дитячій лікарні.

Дитячим нейрохірургом він працює вже 20 років, 15 з яких очолював дитяче відділення нейрохірургії в Луганській обласній лікарні.

— Там був великий контингент хворих. Десь утричі більше, ніж тут. Через це робота була важкою. Але вона загартувала, — згадує лікар.

У школі відмінником не був. Коли настав час обирати майбутній фах, прислухався до думки батьків, які казали, що варто обирати професію, потрібну людям.

— Хотів іти в Київський медуніверситет, але з першого разу не вдалося. Не вистачило одного бала. Для мене то була справжня трагедія. Але цей рік використав із користю: пропрацював санітаром в операційному блоці. Зміг переконатися, що це дійсно моє, і вступив у Луганський медичний університет.

Коли побачив нейрохірургічні операції — сам процес і результат, який вони дають, — зрозумів, що це саме те.

— Коли бачиш людину, яка була в тяжкому стані, в комі, а на ранок після операції сама встає, ніби нічого й не було, — це справді вражає. І вже тоді закралася думка, що варто спробувати.

Через шість років після завершення навчання пішов в ординатуру у Донецький національний медичний університет, де була потужна база з нейрохірургії при лікарні Калініна. Після трирічного навчання в інтернатурі на «відмінно» почав працювати нейротравматологом у рідному містечку, але у 1999-му знайшов роботу дитячого нейрохірурга у Луганську. Курси спеціалізації з дитячої нейрохірургії він пройшов в 2000 році. Каже, більшість колег, які тоді пройшли навчання, і зараз практикують, а от нових спеціалістів з’являється мало. Зараз таких експертів у країні близько 60 осіб.

Коли бачиш людину, яка була в тяжкому стані, в комі, а на ранок після операції сама встає, ніби нічого й не було, — це справді вражає.

— Там лишилося пів серця й пів душі, — каже Олександр, хоча згадує, що з обладнанням було тяжко — багато інструментів купували власним коштом. Та все ж думки залишити роботу чи кудись виїхати не було. Доки не прийшла війна.

У червні 2014-го Олександр відправив до Кропивницького дружину і тещу, які самі родом звідти. Сам пропрацював до серпня. 

— Було важко. Не хочу навіть згадувати все, що там було. Морально важко, коли ти є свідком бойових дій. Усіх дітей з-під обстрілів привозили на операції до нас. Під час кожного обстрілу ми спускались у підвал лікарні. Частина корпусів була пошкодженою і всі хворі перебували в одному приміщенні, де було світло і реанімація.

Тоді не вірилося, що війна надовго. Все сприймалося як тимчасове явище, яке от-от закінчиться, але так не сталося.

Коли восени вони з дружиною, теж медиком, зрозуміли, що в Кропивницькому доведеться залишитися надовго, почали шукати роботу. Виявилося, що їхні спеціальності були у місті затребуваними. Тоді керівники медзакладів підтримали їх як могли — і фахово, і просто по-людськи. Та й місто сподобалось.

— Ми ходили й озиралися. Трохи соромилися, що ми переселенці. Хоча, насправді, чого тут соромитись? Таке може статися з будь-ким. Тут же всі ставилися з розумінням, ішли назустріч. Ми з війни приїхали у містечко з власною душею. Як на мене, тут є такі дрібниці, які вже загубились у великих містах.

До приїзду лікаря в Кропивницький нейрохірургічних операцій дітям там не проводили. Надавали тільки першу допомогу, далі пацієнта направляли до Києва, Ужгорода чи Дніпра. Не було змоги навіть вести спостереження за вже прооперованими дітьми. Тепер щороку Олександр робить тут близько 100 операцій лише на головному та спинному мозку. Оперує не тільки в місті, а й виїжджає у райони до дітей із черепно-мозковими травмами.

— Після двох тижнів відпустки я вже не можу без роботи. Зазвичай люди, які залишилися працювати в медицині, — по-перше, професіонали, а по-друге — фанати справи. У цій країні залишилися самі оптимісти. Тільки так можна жити і працювати.

Анастасія Дзюбак.