Саме вона, а ще – глибока віра — допомагають долати життєві негаразди подружжю ковалевських, у родині яких – 4 інваліди першої групи...
Саме вона, а ще – глибока віра — допомагають долати життєві негаразди подружжю ковалевських, у родині яких – 4 інваліди першої групи.
Алла ЛІСОВА
СІМНАДЦЯТЬ ПОЛУМ’ЯНИХ ТЮЛЬПАНІВ Їхнє знайомство було незвичним і випадковим. Олена і Сергій Музичуки, аби підняти собі настрій дощового осіннього дня, вишукували через газету “щасливі” номери телефонів, набирали їх – і вгадували, хто обізветься на протилежному кінці дроту. Просто-таки дитячі пустощі, хоча Сергієві виповнилось майже 19, Оленка – на три роки молодша. Але тоді вже хвороба владарювала у ногах хлопця, і сестра ладна була зробити будь-що, аби чимось потішити брата. Врешті набрали цифри, які співпадали з номером їхнього будинку і квартири. Кілька гудків – і аж надто серйозний, але разом з тим ласкавий чоловічий голос попросив: “Передзвоніть ввечері, бо зараз дуже зайнятий...” Оленку це заінтригувало, і навіть в деякій мірі захопило. З того вечора і почалася ціла телефонна епопея, яка тривала майже чотири роки і вмістила у себе глибину стосунків, які склалися між молодими людьми, яке згодом переросло у ... кохання. — Найщасливішим днем ми з Вітею називаємо 29 серпня. Саме цього дня, у день його народження, сім років назад я вийшла заміж. Оленка говорить це і пильно дивиться в очі чоловікові, який стоїть поруч її інвалідного візка, ніжно нахилившись до дружини і притиснувшись до її спини. Його сірі очі вмить світлішають, він схвально киває головою і всі відповіді на запитання, адресовані їм обом, повністю передоручає висловлювати Олені. - Телефон справді став таким собі містком єднання між нами. Спочатку через нього ми обмінювалися враженнями від прочитаного, почутого і побаченого, дискутували і сперечались. Згодом – розповідали про свої душевні переживання і ... призначали побачення, - по всьому видно, що симпатичній смуглявці є приємними ці спогади. - З ранку до вечора Альона сиділа на телефоні, ми вже навіть всі її вдома сварили, бо ж треба було і поїсти, - доповнює, жартуючи, сестру Сергій, який поруч сидить в інвалідній колясці і слухає нашу розмову. – Так-так, було таке, - сміється Оленка, - і до чоловіка: - Правда, Вітю, ми навіть побили усі рекорди – сімнадцять годин безперервної розмови. - Ого, - не стримую вже я своїх емоцій, - а про що ж стільки можна було говорити? - Та про все на світі! Я зрозуміла, що Бог послав ту людину, яка мені потрібна і якій я можу довірити дуже багато. На його прохання Віті подовгу читала романи, про Анжеліку, наприклад, а він слухав... Врешті Оленка вирішила з ним зустрітись, бо їй було легше це зробити. Хоч і повільно, але вона могла своїми (!) ногами піднятись на третій поверх. Вітя тоді практично не виходив з квартири. Перше побачення настільки одухотворило хлопця, що, здавалося, він може гори перевернути. В Олени попервах з’явились сумніви. Але зв’язок підтримували далі, хоча він був не безхмарним. Після серйозної сварки не здзвонювались півроку. Але якось мама Оленки ненав’язливо порадила: “Подзвони, як там Вітя”. Після того спілкування не переривалось. Вітя кожним своїм вчинком прихиляв до себе дівчину. Хоча Оленка за Вітю значно молодша, у них багато було спільного, і найголовніше – однакове розуміння сенсу життя. - А на вісімнадцятиріччя майбутній чоловік влаштував мені справжній сюрприз, - щасливі вогники в очах Олени свідчать про те, що після багатьох років подружнього життя їх кохання не зміліло. – Вранішній дзвінок у двері. Відчиняю – на порозі молодий юнак з великим букетом полум’яних бархатистих тюльпанів і словами: “Це вам просили передати...” Адресат був мені відомий...
МРІЇ ПЕРЕКРЕСЛИЛА ХВОРОБА Віктор Ковалевський до 5 років був цілком здоровою дитиною. А опісля почали проявлятись перші ознаки недуги, які сковували рухи. Однак середню школу № 6 у шахтарському місті закінчив успішно, вступив на фізмат тоді ще Луцького педінституту, де навчався на стаціонарі і отримав диплом за вибраним фахом. Після закінчення вузу ходити стало важче. Пригадує, що справжньою мукою стало добиратись на роботу у станцію юних техніків. У Києві Віті зробили почергово операції на обидві ноги. Але суттєвого полегшення після них не настало. Практично з 1989 року світ для юнака замкнувся у чотирьох стінах квартири, в якій проживав з батьком, теж інвалідом І групи. Про те, як жити двом хворим чоловікам, годі й розповідати. Але хлопець не впав духом, не озлобився і не відвернувся від людей, які, по правді, не завжди висловлювали слово підтримки і розуміння. Більше того – він шукав з ними спілкування. А ще – вірив у свою щасливу зірку. Багато писав, читав, телефонував, був у постійних пошуках роботи, бо не звик до бездіяльності. Ще до розпаду Союзу “вийшов” на організацію так званої трудової реабілітації, яка запропонувала йому роботу вдома – клеїти конверти. - Застосування своїм навикам я міг знайти, але на заваді стало те, що не було транспорту, - каже Вітя. – А не завжди впросиш когось, аби завіз. Саме тоді почув про безплатні автомобілі з ручним керуванням для інвалідів і пройнявся цією ідеєю. Ще гостріше постала ця проблема після одруження, коли у їхню родину влилось ще два інваліди. Дружині, яка шила, періодично потрібно було бувати у магазинах... Олена Музичук захворіла у десять років. Дистрофія м’язів почала прогресувати після закінчення школи, через кілька років після брата. Дівчина мріяла стати кравчинею-модельєром, але її плани перекреслювались жорстоким вироком долі. Хоча перший крок до мрії все ж таки був зроблений – вона отримала професію швачки, закінчивши училище з “червоним” дипломом. Додому брала навіть замовлення, з великим захопленням їх виконувала. — Лікуватись, можна сказати, що відмовилась, - каже Оленка, - бо не бачила у цьому жодного сенсу. Брат Сергій, якого спіткало подібне лихо раніше, по два рази в рік лягав у лікарню, а результату – нуль. Скільки фізичних і моральних випробувань випало на плечі їхньої мами Надії Антонівни! А вона ще умудрялася і умудряється ходити на роботу, бо пенсія у 50 років, пояснили їй чиновники, не належить. І це при двох дітях – інвалідах першої групи! Золоті руки має і Сергій – у нього в шухляді – документи про набуття спеціальностей електрогазозварника та слюсаря по ремонту обладнання. Захоплюється технікою і майструванням. - Ех, мені б здорові ноги, з такими навиками скрізь потрібні робітники – читаю по газетах, - скрушно каже Сергій, в його очах на мить з’являються вогники тривожної безнадії, але їх враз змінюють оптимістично-радісні слова. - Але ми віримо у Божу милість, у те, що він нам допоможе у всьому. Його підтримує подружжя Ковалевських. А мені тоді подумалось: долати життєві труднощі цим трьом молодим людям допомагає ще й душевне єднання, яке доповнює родинні узи.
І БОГ ПОЧУВ МОЛИТВИ З Ковалевськими легко спілкуватись. Вони щирі, приємні і ерудовані. Віктор та Олена мешкають в однокімнатній квартирі у центрі Нововолинська, яку глава сімейства отримав ще у 1991 році. За сто метрів від них проживає тато Віті Євгеній Анатолійович. Раніше, бувало, Вітя якось ходив до нього. Тепер цього не може осилити, хоча, заявляє, що, коли зібратись духом, то обов’язково зайде. Якби не цей злощасний третій поверх! Близько десяти років назад у батька була на ходу мотоколяска, то він під’їжджав під балкон сина – і вони так спілкувались. Зараз залишився лише телефон, який стає у пригоді при спілкування з ріднею Олени. Дуже чекають тепла. Як зберуться влітку у скверику, то не можуть наговоритись. А скільки незабутніх спогадів залишилось від поїздки на Світязь, де і на човні поплавали, і навіть покупались. Один раз пощастило побувати Ковалевським в санаторії “Лісова пісня”. І хоч інвалідам І групи непросто давався такий відпочинок, при безкорисливій допомозі одного віруючого вони залишали “Лісову пісню” зміцнілими тілом і духом. Тепер мріють полікуватись у спеціалізованому санаторії в Саках, хоча поки що це на грані фантастики. І путівки, і супровід потребують великих грошей. Але молоді люди не падають духом. Більше того – вони жодного разу не нарікали на когось або щось. - Роботу ми не ділимо, - каже Олена. – Вітя дуже добрий, люблячий і уважний. Знає, коли і де мені треба підсобити. Зараз подружжя успішно освоює комп’ютер, сподіваються, що в майбутньому це їм допоможе знайти підробіток. Шкода лиш, що наразі не в змозі придбати принтер. Першим підкорив розумну машину Віктор, подовгу сидів біля клавіатури, набирав Євангеліє і Псалми, довівши швидкість роботи до 120 знаків у хвилину. Зараз допомагає дружині. Ковалевські прагнуть бути корисними людям, саме тому є активними учасниками громадської організації для інвалідів “Довіра”, яку очолює великий ентузіаст Валентина Міньковська. І це для неповносправних людей – велика розрада. До речі, на одному із засідань “Довіри” і відбулася наша розмова з родиною Ковалевських. Не стримуюсь, аби не запитати подружжя про приємну подію, яка стала відома волинянам через численні повідомлення у ЗМІ – отримання безкоштовно автомобіля “Таврія” з ручним керуванням. Вітя не приховує задоволення, але задля справедливості вважає за необхідне сказати таке: - Дванадцять років тягнулася автомобільна “історія”. При трьох президентах я написав цілу гору різноманітних листів, які ледь вміщаються в об’ємний портфель. І завжди отримував делікатні відмови, а попросту – відписки. Спочатку легковик потрібен був нам обом з батьком, згодом гостру необхідність у ньому відчули моя дружина і її брат... І лише влітку, каже, крига скресла. Лист за підписом заступника голови облдержадміністрації Володимира Карпука обнадіяв... — Ми переконались, що до влади в області прийшли людяні керівники, які почали прислухатися до запитів рядових громадян, - без пафосу кажуть Ковалевські. – Ми щиро вдячні за чуйність і розуміння нашої проблеми, а також проблем інвалідів нашого міста, нашому губернатору Володимиру Бондару. Низький уклін також керівництву Луцького автозаводу, який виступив спонсором у придбанні автомобіля. — Бог почув наші молитви, - додає Олена. Вона в черговий раз з ніжністю дивиться на Вітю і після паузи мовить: — Я вірю, що він почує ще одне, наше сокровенне благання. Олена змовкає і я без слів, жіночою інтуїцією, здогадуюсь, про що йде мова. І впевнена, що сім’я Ковалевських обов’язково збільшиться. Адже у людей із щирими помислами і молитовними бажаннями повинно все здійснитися.
