«Помирати від болю не соромно»: Анастасія Шевченко в піснях перетворює себе на зброю - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69 € 26.24
«Помирати від болю не соромно»: Анастасія Шевченко в піснях перетворює себе на зброю

І на фронті, і в тилу вона воює за Україну.

Фото uaua.top.

«Помирати від болю не соромно»: Анастасія Шевченко в піснях перетворює себе на зброю

«Настя пройшла війну, а війна — ​крізь Настю. Це зазвичай спустошує душу. Якщо людина талановита, то заповнює цю пустку творчістю. Вона не стільки співає, скільки кричить співом. Бо їй є про що кричати»… Телеведуча та акторка, ветеран батальйону НГУ ім. Кульчицького Анастасія Шевченко випускає музику під псевдонімом Стасік. Дуже круту і небезпечну

Коротка стрижка, виразна міміка, різкі рухи, погляд вовченяти. Дивна, рухлива, щось у ній відштовхує і притягує водночас. Такою Анастасія Шевченко ввірвалася в українську культуру.

Її дуже нелегко слухати

— Мені 26 років, я учасниця бойових дій. Заспівала, бо мені дуже потрібно поговорити з людьми навколо. Тобто мої пісні — ​не спроба «самовираження», а конкретні речі, які я хочу сказати, і хочу бути почутою, — ​пояснює Настя. — ​Відчувати біль, страждати від нього не є ганебним. Іноді після сильного болю в особистості стається злам. Із цим можна і потрібно жити.

По можливості оберігаю людей від якихось своїх емоцій. Проте інколи настає час відвертості та крику.

Її «Колискова для ворога» присвячена тим людям, через яких тисячі студентів, електриків, істориків, математиків, співаків, айтішників… змушені були стати вояками. Це колискова для окупанта. Її дуже нелегко слухати.

Ти ж хотів землі цієї,

Тож тепер змішайся з нею

Станеш сам моєю землею!..

Спи!.. Спи!.. Спи!.. Спи!..

«Десь у глибині душі я відчуваю жалість до ворогів. Коли бачиш, що люди приходять помирати в чужу країну, розумієш, як їм погано жити у своїй. Їм легше вічно спати в чужій землі, ніж виживати на своїй. Тому сьогодні я співаю колискову для ворога», — ​написала Настя у facebook.

Кліп знято на тлі великих насипів вугілля, субтитри виконано червоним кольором, що нагадують плями крові, написані вони російською мовою для того, щоб було краще зрозуміло ворогам. Вона показує, як виглядає посттравматичний припадок, здригаючись у конвульсіях на попелястій землі. Земля взагалі є одним із ключових образів у відео Насті Шевченко.

— На перший кліп я збирала гроші від роботи ведучою на «Суспільному», на другий — ​позичила, — ​каже співачка. — ​Зараз мені допомагають двоє дівчат, Ірина та Карина. Я думаю, що це моя команда. Є режисерка, її звати Анна Бурячкова, і це велике щастя, що вона погодилася зі мною працювати. Це та сама художниця, якій я довіряю свої пісні, тому що не мислю очима. Перші два кліпи — ​її історія. «Колискову» ж знімав Семен Мозговий. Але ідея була повністю моя.

Болюча і красива одночасно: «В музиці мені важливо говорити»

Як артистка Стасік існує всього пів року. За три пісні вона протоптала свою доріжку і показала, що музика може бути незручною, болючою, травматичною, небезпечною, чесною і красивою водночас. Здається, Настя Шевченко ранить висловлюванням.

«Ніж» — ​історія про те, як сильно може вразити слово «ні».
«Ніж» — ​історія про те, як сильно може вразити слово «ні».

 — Не виговоритися, а говорити. Цього я хочу, — ​каже дівчина. — ​Наприклад, «Ніж» — ​історія про те, як сильно може вразити слово «ні». У житті мене пошматувало багато відмов, і не тільки у любовних стосунках. Приміром, колись мене не взяли у спектакль, тому що я недостатньо гарна, — ​то була величезна травма. Цією піснею я хочу сказати, що помирати від душевного болю — ​можна:

«Я сама тепер ніж,

У мені є вічна ніч,

Вся горю у вогні,

Ти згориш у мені».

Тяга ж до творчості у Насті проявилася ще в дитинстві.

— Пам’ятаю, як у класі третьому написала казку, і ми з однокласниками її поставили — ​я була режисеркою та навіть грала когось там, — ​пригадує дівчина. — ​Десь у 15 дізналася, що існує такий жанр, як перформанс. Мені подобалось те, що можна було говорити з людьми на відстані витягнутої руки. Наче ось — ​ти, а ось — ​люди, і між вами нічого не стоїть, жодної перешкоди. Згодом у мене з’явився власний вуличний театр. Я з Києва. Мама — ​психологиня, і вона крута. Займається дайвінгом, вчиться мистецтву стендапа, а ще ми з нею вперше стрибали з парашутом, коли мені було чотирнадцять. Це була її ініціатива. Мій батько — ​хороша та спокійна людина, він займається приватним підприємництвом.

«Стасік — ​це про оголеність…»

Настя грала в театрі «ДАХ», пішла на фронт, де була медиком-стрільцем. Потім — ​боротьба з собою після пережитого на війні. Вона йде працювати на UA: Суспільне, де веде програму «Культурна афіша здорової людини». Але здається, що страх, біль нікуди не зникли. Вони накопичувалися десь усередині, поступово набуваючи форму Стасіка.

«Я ваше серце із себе вирву...»
«Я ваше серце із себе вирву...»

 — Мене звати Анастасія, але часом я перестаю «тримати обличчя», і на авансцену виходить СТАСІК, — ​пояснює дівчина. — ​Це про оголеність. Зазвичай, як не дивно, я людина стримана. По можливості оберігаю людей від якихось своїх емоцій. Проте інколи настає час відвертості та крику.

Я багато чого не пам’ятаю, але дуже добре пригадую, як у часи спокою вилазила кудись, де ловить інтернет, і гортала стрічку в інстаграмі. Заходила у соціальні мережі та дивилася, як тусять мої друзі в якихось цікавих місцях, мистецьких арсеналах. І фото їжі! Я й зараз не дурна поїсти, а тоді… Я прямо задивлялася на ці фотки — ​смачні страви, нові меню. Думала так: якщо я повернуся в Київ, а в ньому вже немає вечірок, каву не подають, люди з похмурими обличчями, то нащо всі мої зусилля?

Тяга до театру в Насті закінчилася після війни…

— Я пройшла через такі сильні переживання, що проживати кожного разу чужі емоції — ​це надто складно психологічно, — ​зізнається дівчина. — ​Мені б зі своїми розібратися. А в музиці говорю від свого «я». «Бій з тінню» — ​теж дуже важлива для мене пісня. Вона багатогранна, про різні битви всередині себе:

«Вже мені спину ніхто

не прикриє…

Може, тепер з неї виростуть

крила?

Котиться в прірву,

все котиться в прірву,

Я ваше серце із себе вирву.

Уже не чекаю від світу

спокути,

Вину не забуто, війни

не минути…»

Так, це мій стиль життя. Пісні важкі, бо жити взагалі нелегко.

За матеріалами slukh.media/texts, opinionua.com, www.armyfm.com.ua, yabl.ua, www.the-village.com.ua, gordonua.com.

Власта КРИМСЬКА​