Вони помиляються – ​а ми не нервуємо - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 30.26
Вони помиляються – ​а ми не нервуємо

Волинь-нова

Вони помиляються – ​а ми не нервуємо

Що б ви вчинили, спостерігаючи, як 3–річне хлопченя будує кубикову башту за антизаконами фізики? На менші кубики ставляться більші, потім — ​знову малі і знову великі. Башта хитається, а дитя пишається… Інший приклад: 10–літнє дівча шиє у школу фігурку сови — ​обметувальний шов нерівний і одне око явно вище за інше. (Я звертаю на це увагу дочки і кажу, що так не годиться і треба перешити. Їй не хочеться. Ми починаємо сердитися одна на одну…) Якщо це ваші діти, вам вдасться не критикувати, не пропонувати переробити і не прогнозувати вголос, до чого призведе недосконалість?

Невтручанню треба вчитися! З досвіду бачу: знання, що діти повинні самі аналізувати свої помилки і самі пожинати навіть не найкращі плоди, дуже важко втілити у життя. Можеш навіть не усвідомити, що робиш, а вже гукати: «Не туди! Не туди ставиш кубика!!!» (начебто від того залежить жити чи не жити). Тож не треба дивуватися, що після правильно збудованої мамою башти дитина знову спорудить криву, тому що її очі, руки, мозок ще не набули того досвіду, аби робити все за будівельними нормами. Маю і старшу «кубикову» модель: 18–літній син ніяк не знайде час оформити студентське посвідчення. Раніше фраза «я був зайнятий іншими важливими справами» довела б мене «до сказу», а тепер я привчаю себе до думки, що це Його башта, а не моя. Кажу «привчаю», бо процес переходу з рейок вузької колії на широкі довгий і непростий. Навчання полягає у розмові із собою: ну чого б то я мала нервувати — ​не я ж не можу користуватися пільговим проїздом і деякими іншими благами, а дитині ж буде корисно зрозуміти, що важливі справи, відкладені на бозна–яке завтра, загострюються у найнепідходящіший до того момент; то хай собі вчиться планувати свої пріоритети, а я он ліпше про свій паспорт подбаю… І ми з моїм «гострокутим» сином прекрасно розмовляємо на інші теми. (Багато жінок у моїй родині звикли відповідати за все і за всіх, вряди-годи сплескуючи руками з вигуком: «Ну чому я за все маю дбати одна!». А дійсно – ​чому і навіщо?)

У кожного своя школа життя. Навіть якщо дитина врахує наше попередження про те, що може статися від її певних дій, досвіду власного вона не отримає і в подібній ситуації знову діятиме, як надумала спочатку…

Навчання не «сунути носа до чужого проса» полягає передусім у спостереженні. Зазвичай ми підказуємо–настановлюємо, як треба, з висоти своїх літ, а дитині потрібно ту висоту ще взяти — ​щоб їй дійшло, вона мусить попрацювати, фізично й розумово, над баштами, красою паличок у зошиті, поспостерігати за тією ж учителькою, аби знати її «слабинки». У кожного своя школа життя. Навіть якщо дитина врахує наше попередження про те, що може статися від її певних дій, досвіду власного вона не отримає і в подібній ситуації знову діятиме, як надумала спочатку…

У тренера із сімейних питань Вікі Хьофл я вичитала, що дітям просто необхідно дозволити здійснювати море помилок: «Втручатися варто, лиш вичекавши деякий час, причому не для того, щоб вирішувати проблеми, а щоб знати, що саме виносять діти з отриманого досвіду».

А поки чекаю відповіді від малого Романа, чому то кубики у башті попадали, готова реагувати на ваші питання–роздуми: поштова адреса є в газеті, а електронні — ​okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.