Ще дев’ятирічним хлопчиком був Олексій Антонович, коли Колки спіткало найбільше за всю історію містечка лихо: 3-4 листопада 1943 року воно було повністю спалене фашистами.
Вісімдесятип'ятирічний маневичанин – очевидець найбільшої трагедії рідного селища
Олексій Коленда із Колок був очевидцем того, як у листопаді 1943 року німці перетворили на згарище його його рідне містечко, яке на той час було столицею Колківської Республіки.
Ще дев’ятирічним хлопчиком був Олексій Антонович, коли Колки спіткало найбільше за всю історію містечка лихо: 3-4 листопада 1943 року воно було повністю спалене фашистами.
– Люди тікали з палаючого містечка хто в чому був. З клунками й домашньою живністю юрбою бігли до лісу – в сторону нинішнього тубдиспансеру, а в натовп німці раз у раз кидали з літаків бомби. Скрізь чути було галас, плач, стогін, вибухи, ревіння худоби… – ділиться болючими спогадами чоловік.
Тоді, пригадує він, всі будинки в селищі були «шевченківськими»: невеличкими, дерев’яними, накритими соломою. Німці на конях гасали з факелами і підсовували їх під стріхи – хати миттєво спалахували.
«Хто жив біля лісу, встиг забрати ще якусь худобу. Ті ж, хто в центрі – все покинули...» – розповідає Олексій Антонович, в якого тоді у натовпі загубилася мати. Із батьком та двома старшими сестричками вони переховувались у лісі.
Ще дев’ятирічним хлопчиком був Олексій Антонович, коли Колки спіткало найбільше за всю історію містечка лихо: 3-4 листопада 1943 року воно було повністю спалене фашистами.
– Постійно пікірували німецькі літаки й скидали бомби у скупчення людей, – згадує чоловік. – Ніч із 3 на 4 листопада була дуже місячною – видно було, як удень. Батько назбирав купу гілок, і ми під ними, голодні й холодні, переховувались цілу ніч. А йшла ж зима… Нас прийняли пожити чужі люди у Чорнижі. Ділилися з нами харчами й одягом. Всі чорнижівці носили лише постоли, а наш батько був «сапожником» і ми були в черевиках. Аби взуття не відібрали партизани, які часто навідувались до осель в пошуках їжі й речей, батько попрорізував у ньому дірки…
Через місяць знайшлася мати, але невдовзі вона захворіла на тиф і сім'я мусила покинути помешкання чорнижівців, які їх приютили. Подалися в село Острови, та мама так і не одужала й невдовзі померла. Навесні 1944-го року овдовілий Антон Коленда повернувся з трьома дітками до Колок.
– Скрізь було суцільне згарище, лиш де-не-де виднілися то комин, то стовпчик, то якась обгоріла яблуня… Оселилися в батькової сестри, хата якої була на нинішній вулиці Ремісничій, а колись її називали Свинячою. Це найстаріша вулиця Колок і єдина, яку німці тоді не спалили, – розповідає Олексій Коленда.
Довелося сім'ї з нічого починати – яку-не-яку домівку собі будувати, господарство заводити. Із Харківської області, де був на будівництві, Олексій Антонович собі дружину привіз, з якою разом виховали доньку та сина. Їздив він на заробітки, трудився у кінофікації, а найбільше – тридцять п’ять років – пропрацював на різних посадах у Колківському ВПУ. Грав на альту у духових оркестрах училища й «Сільгосптехніки». «Із одинадцяти музикантів оркестру «Сільгосптехніки» я тільки один вже живим лишився», – сумно каже чоловік.
Без діла і у свої 85 Олексій Коленда не сидить – то на обійсті клопочеться, то лад дає власноруч посадженому садові. «Прожив я неважне життя, – зітхає він, – але якби нічого не робив, то й не жив би вже…» А ще колківчанин із самого дитинства належить до числа пошановувачів книжок і нині є найстарішим читачем селищної бібліотеки. Вже й у поважному віці він постійно навідується до книгозбірні і за новими виданнями, і за душевними розмовами із бібліотекарями Ганною Оксенюк та Ольгою Місан.
З усмішкою зауважує Олексій Антонович, що за все своє життя якось не доводилось йому «в газету попадати», а це вже за останній рік про нього напишуть вдруге. Тільки минулого разу журналісти назвали його Олексієм Мулькою, так, як по вуличному ще батька Антона кликали, який, рибалячи, забирав котові додому дрібну рибу, звану «мулькою».
«Люблю різні книжки: детективи, класику, й про війну, і про любов, – розповідає чоловік. – Ляжу, спати не хочеться, – беру книгу, зранку о п’ятій просинаюся – до сьомої ще почитаю. А як просто лежиш й не читаєш – то війна все споминається…»
Юлія Музика.
