Не лише у рівненській області, а й в усій Україні не знайти більше такого унікального села, як Іванівка, що у Корецькому районі. Звідси вийшли у світ 130 священиків, а ще 35 іванівчанок стали матушками...
Не лише у рівненській області, а й в усій Україні не знайти більше такого унікального села, як Іванівка, що у Корецькому районі. Звідси вийшли у світ 130 священиків, а ще 35 іванівчанок стали матушками.
Василь ЯНОШІ
ВІДДАНІСТЬ ВІРІ БАТЬКІВ У часи войовничого атеїзму ставлення місцевої влади до Іванівки було однозначне: ганьбить район і область. Діставалось за нього корецьким керівникам на всіх пленумах, активах, семінарах, нарадах у Рівному та Києві. Зрештою, навіть районну газету постійно скубли за «недостатній рівень атеїстичної роботи в масах». Та водночас була певна гордість за земляків, які, незважаючи на непримиренне жорстке ставлення радянської влади, комуністичної ідеології до релігії, вперто сповідували віру батьків. Єдиний православний священик у Японії — іванівець, владика Рівненської та Острозької єпархії — також. Вихідці з села працюють високими духовними ієрархами в Москві, багатьох регіонах колишнього Радянського Союзу. А на нелегку стезю душпастирів ставали цілими родинами, передаючи часто естафету від батька до сина. Багато літ служив у Божому храмі Іван Капітонюк — батьківською стежкою пішли його сини Петро, Василь, Валерій. Після закінчення духовної семінарії правлять у парафіях Рівненського району. Із родини Ільчуків один став священиком, а Надія вже 35 років є настоятелькою Корецького Свято-Троїцького монастиря. Архімандритом Межиріцького монастиря, що неподалік древнього Острога, став Микола Мельник. Секретарем в обласному єпархіальному управлінні працює Євген Солодчук. У родині Устименків священиками стали Іван, Олексій, Петро, Олександр. Пам’ятаю, як у 1978 році компартійники та їх підспівувачі мордували Василя Мельничука, коли той забажав учитись в Одеській семінарії. Усе витримав юнак, бо прикладом для нього був батько Леонід. До слова, висвятились у родині також Микола й Петро. Нещодавно розмовляв із настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що в приміському селі Страклів, Михайлом Мушкою. Після школи селянський син з Іванівки закінчив Мирогощанський радгосп-технікум (тепер це аграрний коледж), працював у колгоспі інженером з техніки безпеки. Тільки після втручання прокуратури звільнився з роботи, щоб стати студентом Загорської духовної семінарії. Нині протоієрей вірою і правдою служить церковній громаді. До речі, у родині його дружини Галини Василівни аж п’ять церковнослужителів, навіть є ігуменія православного монастиря. У родині Миколи Мочульського син навчається також у духовній семінарії, дочка прийняла чернечий постриг у далекому Єрусалимі. Батько служить у Новому Корці.
2ТО СВЯТА ЗЕМЛЯ Понад 300 років існує невелике поліське село. Буваючи не раз в Іванівці, намагався осягти, чому тамтешні хлопці та дівчата масово обирають дещо незвичні стежки в житті, аби сумлінно проповідувати прадідівську віру. Раніше феномен пояснювали просто: попівський хліб легкий, тому й висвячуються. Пізніш дехто вбачав причину в селянській впертості, мовляв, заборонений плід завжди солодкий, тому й притягує. Якщо йти за такою логікою, то останніми роками інтерес до служіння Всевишньому мав би згасати. Та цього аж ніяк не сталось: принаймні, в моєму записнику з’явився добрий десяток прізвищ молодих іванівців, що навчаються у духовних закладах. Мабуть, першоджерелом незвичної біографії невеличкого поселення є таки глибока віра людей, дотримання ними Божих заповідей, прагнення втекти від духовного спустошення, суєтності, прилучитись до високого. Що не кажіть, а таки гарна традиція. Чув напівжартома-напівсерйозно сказане сусідами-великомежирічанами: «В Іванівці киньте камінь у натовп — обов’язково влучите в попа чи попадю». Здається, у вислові не стільки іронії, як поваги до «священного» села. Бо вважається, що Іванівка та навколишні села Стовпин і Березівка, звідки теж вийшло чимало служителів церкви, розташовані на особливій, Богоугодній місцині.
