З Віктором ми разом уже сімнадцять років. А, здається, так недавно, ну зовсім недавно було п’ятого грудня 1987 року. Це день нашого знайомства. Одружилися ми восьмого жовтня вісімдесят восьмого...
З Віктором ми разом уже сімнадцять років. А, здається, так недавно, ну зовсім недавно було п’ятого грудня 1987 року. Це день нашого знайомства. Одружилися ми восьмого жовтня вісімдесят восьмого.
Починалось все випадково і нібито не всерйоз. Одружилися ми, щоб... виручити одне одного. Віті було двадцять вісім років, а мені двадцять один. Його батьки сварили, що запарубкувався. Мене ж хотіли якнайшвидше видати заміж, бо я старша дочка — в сім’ї є ще дві молодші. І я, яка захоплювалася Ромео і Джульєттою, Наталкою-Полтавкою і Петрусем, Мавкою і Лукашем, виходила заміж якось зовсім не так, як мені уявлялась ця подія. Не романтично все було, а буденно. Замість одвічного: “Я тебе люблю” прозвучало: “Давай виручимо одне одного і поженимось”. І, між іншим, прозвучала ця пропозиція з моїх вуст. Я настільки несерйозно поставилась до свого заміжжя, що зараз дивуюсь сама собі. Найбільше в церемонії одруження мене тоді приваблювало: “Ах, яка ж я буду гарна у вбранні нареченої”. Хоча, якщо по-чесному, то Вітя мені подобався з того часу, коли я його вперше побачила. Сталося це в нашому маньківському клубі, де збиралися сільські хлопці і дівчата. А Вітя Алхімович вчився у педагогічному інституті, був спортсменом, гарно одягався. Коли він приходив на танці в клуб, то ні з ким не танцював і на мене, звичайно, уваги не звертав. Я була тоді мала — лише п’ятнадцять літ виповнилось. Про що мова, яка увага може бути до “малолєтки”?! Але там, високо на небі, все було вирішено. Ми зустрілися. Він провів мене додому. І з того часу ми разом. Злітають дні, минають роки, і все те, що здавалось “не всерйоз”, стало серйозним і дорогим. Я щаслива тим, що Вітя є, що він мій, що він став для мене рідним, найкращим. Ви знаєте — це і є любов! Хоча живемо ми не як два голубочки, а бувають сварки: по-італійськи (з биттям посуду і телефонів), по-українськи (з лементом на весь куток). Але це моє життя, його життя. Це наше життя. Я щаслива жінка. Так, саме як жінка, бо маю такого чоловіка. Він поряд зі мною — і це найбільший дарунок долі мені і нашим двом дітям. Постійна передплатниця і читачка “Волині” Лариса АЛХІМОВИЧ. с. Маньків Локачинського району.
