Великі історії починаються з простих слів. Можливо, саме сьогодні хтось усміхнеться незнайомцю. Або наважиться запросити незнайомку на каву.
Вуса для поцілунків. Історія на вечір
Того ранку Луцьк прокинувся в срібному інеї. Мороз не лютував, але кусався – тихо й наполегливо, мов пес, що грайливо хапає за поли пальта. Проспект Президента Грушевського тільки починав наповнюватися рухом: маршрутки сонно видихали клуби пари, двірники кресали лопатами по снігу, а перші перехожі поспішали в своїх справах, ховаючи обличчя в шарфи
Двері аптеки дзенькнули, впускаючи всередину холод разом із вусатим чоловіком років шістдесяти. Він був високий, трохи сутулий, у темному пальті, яке пам’ятало ще кращі зими, але виглядало охайно. Його густі сиві вуса ніби теж припорошив іній.
Чоловік нерішуче переступив поріг, розтер змерзлі долоні й підійшов до віконечка.
– Скажіть, будь ласка, у вас є крем для губ? Бо геть потріскалися.
Аптекарка підвела очі. Їй було трохи за п’ятдесят, але в погляді жевріла жвавість, яка не піддається вікові.
Вона усміхнулася – не службово, а по-людськи.
– То з ким ви так цілувалися на морозі? – підморгнула.
Чоловік ніяково поправив рукавички.
– Та якби-то…
Вона ледь нахилила голову, розглядаючи його уважніше.
– Такі губи треба ще виціловувати… та ще й із вусами.
Він раптом засміявся – тихо, трохи хрипко, наче давно не давав волі сміху.
– Колись казали… А тепер уже нікому.
Аптекарка дістала коробочку з кремом, але руки не поспішала прибирати.
– Невже зовсім нікому?
Чоловік на мить замовк. За вікном дзенькнув тролейбус, і цей звук ніби повернув його з думок.
– Дружина моя казала, – нарешті мовив він. – Дуже сміялася з тих вусів. Просила зголити, а потім забороняла – казала, що без них я «як чужий».
– І де ж вона тепер? – тихіше запитала аптекарка.
– Уже сім років, як на небі.
Між ними зависла коротка тиша – не незручна, а тепла, як долоня на плечі.
– Пробачте…
– Та нічого. Життя ж… воно таке.
Він дістав гаманець, але жінка раптом сказала:
– А знаєте що? Крем – це добре. Але губи лікує не він.
– А що ж тоді?
– Поцілунки, – усміхнулася вона.
Він похитав головою.
– Для цього треба двоє.
– Іноді достатньо просто перестати думати, що вже пізно.
Чоловік уважно подивився на неї – так, ніби щойно побачив.
– Ви завжди так говорите з покупцями?
– Лише з тими, хто заходить із зимою в очах.
Він усміхнувся.
– То я аж настільки зимовий?
– Швидше… трохи самотній.
Він не став заперечувати.
Розрахувавшись, уже хотів іти, але біля дверей зупинився. Наче щось утримало.
Він повернувся.
– Скажіть… а як вас звати?
– Оксана.
– А я – Микола.
Він помовчав секунду, зібрався з духом і, трохи знітившись, сказав:
– Пані Оксано… а що ви робите сьогодні після роботи?
Запитання прозвучало просто, без натяку на зухвалість – радше обережно, як стук у зачинені двері.
Вона навіть трохи розгубилася.
– Після роботи?.. Та нічого особливого.
– Тоді… може, дозволите запросити вас на каву? Не зараз – увечері, коли місто засвітить ліхтарі.
Вона відчула, як у грудях щось ледь помітно здригнулося – ніби там давно не торкалися струн.
– Ви всіх аптекарок так запрошуєте? – спробувала пожартувати.
– Ні. Лише тих, у кого теплі очі.
Вона опустила погляд, щоб сховати усмішку.
– І де ж та кава буде?
– Є одна маленька кав’ярня через дорогу. Там завжди пахне корицею. Я інколи проходжу повз і думаю, що колись зайду… але самому якось не випадало.
Вона на мить уявила той вечір: жовте світло вікон, гарячі чашки, спокійну розмову без поспіху. І раптом зрозуміла, що їй цього хочеться.
– О котрій? – тихо спитала.
А знаєте що? Крем – це добре. Але губи лікує не він.
Обличчя Миколи світлішало просто на очах.
– Скажімо… о шостій?
– Я закінчую о пів на шосту.
– Тоді я чекатиму. Біля входу.
Вона кивнула.
– Домовились.
Він уже взявся за ручку дверей, але знову озирнувся.
– Знаєте… здається, цей крем мені вже допоміг.
– Як? Ви ж іще його не відкривали?
– То нічого… Іноді губи тріскаються не від морозу.
– А від чого ж?
Він усміхнувся – по-хлопчачому.
– Від мовчання.
Коли двері зачинилися, холод більше не прорвався до аптеки. А може, просто Оксані стало тепліше.
Весь день вона ловила себе на тому, що частіше дивиться на годинник. І що усміхається людям без причини. І навіть колеги зауважили:
– Ти сьогодні якась інакша.
Вона лише знизила плечима.
А надвечір, коли місто почало запалювати ліхтарі, Оксана раптом подумала: як дивно влаштоване життя – іноді воно роками мовчить, а іноді змінюється від одного простого запитання: «А що ви робите сьогодні після роботи?».
І, виходячи з аптеки, вона вже знала – ця кава буде не просто кавою. Можливо, це буде початок весни. Навіть якщо надворі ще зима.
Зореслав СТОЖАР.
