Жидичин — один із найдревніших населених пунктів Волинського краю. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі під 1227 роком...
Жидичин — один із найдревніших населених пунктів Волинського краю. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі під 1227 роком. Тож через рік Жидичину виповниться 770. Приблизно відтоді, із ХІІІ століття, відомий і Жидичинський Свято-Миколаївський монастир, заснований раніше від Почаївської лаври, та його вікопомна святиня — чудотворна ікона Святого Миколая, яка за джерелами датується ХІІ століттям. Як свідчить той же Іпатіївський літопис, саме перед нею прихиляв коліна князь Данило Галицький: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе». На жаль, ця найдавніша пам’ятка іконопису на Волині була втрачена в роки Першої світової війни. Евакуйована в один із храмів Житомира, вона безслідно зникла. Припинив своє існування й древній монастир. Після Другої світової війни тут розмістилася школа, а коли для неї збудували нове приміщення, стара монастирська споруда почала занепадати остаточно, дарма що є пам’яткою архітектури національного значення і входить до Державного реєстру національного культурного надбання. Так тривало до 2003 року, доки церква не взялася за відродження святині. Навесні у Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі єпископ Михаїл постриг у ченці з ім’ям Марк Михайла Левківа, якого через кілька місяців Священний Синод призначив намісником Жидичинського монастиря.
Валентина ШТИНЬКО, Євгенія КОВАЛЬЧУК
1. ІЄРОМОНАХ МАРК І БРАТІЯ Усміхнений, привітний, відкритий у спілкуванні, без фанатичного блиску в очах, він начисто розбивав стереотипи, які склалися при спілкуванні з переважною більшістю людей у чернечих рясах. — Щось ви зарано приїхали, — зустрів нас доброзичливою посмішкою, відганяючи монастирську собаку, яка радісно зустрічала, здається, будь-якого прибульця. З’ясувалося, що того дня прес-служба Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату вирішила в обідню пору організувати у монастирі виїзну прес-конференцію для журналістів. Ми ж, не знаючи про це, прибули до Жидичина спозаранку. Зрештою, втішилися, що плани наші збіглися. Затамувавши подих, оглядали мальовничі навіть у цю зимову пору околиці. Луцьк залишився десь внизу за обрієм, а звідси, згори, поставав обшир, за яким, здавалося, от-от відкриється завіса минулого, а якщо напружити уяву, то й недалекого майбутнього. ... Перший монастир був дерев’яний. Споруди ж монастирського комплексу, які дійшли до наших днів, зводилися з 1703 року й розбудовувалися до кінця ХІХ століття. Композиційним центром ансамблю є Миколаївська церква, яка через міжконфесійні розбіжності належить нині Московському патріархату. У 1496 році син Менглі Гирея, перекопського султана, плюндруючи Волинь, спалив Жидичин разом із монастирем, церквою, а чимало населення погнав у неволю. Про це згадує Олександр Цинкаловський у краєзнавчому словнику «Стара Волинь. Волинське Полісся». Там же стверджує, що «Жидичин і його монастир були найбагатшими з усіх тодішніх волинських монастирів. До цього монастиря належала ціла волость над р.Стир, що складалася з сіл: Боголюби, Буремець, Невзлє, Пальча, Рикані, Сапогків, Шапки (або Жабки) і Жидичин, як рівно ж в торговицькій волості село Рідьків». У це важко повірити, споглядаючи сьогоднішній стан монастирської споруди — обшарпаної й понівеченої людьми і часом, напівзруйнованої, та все ж величної. — Спочатку нас було двоє, а тепер — п’ятеро, остаточно повертає нас у день сьогоднішній ієромонах Марк.— Окрім мене, несуть тут своє служіння ієромонах Святополк, ієродиякон Іов, іподиякон Миколай та інок Кирил. Найстаршому 28 років, наймолодшому — 19. Усі вони в миру мають дах над головою та вибрали оцей, поки що дірявий. Влітку 2003 року монастир було зареєстровано, а восени тут уже незгасно запалала чернеча лампада. Про те, в яких умовах живуть молоді монахи, розпитувати не було потреби. Настоятель показав нам споруду, в якій ледь-ледь затеплилося життя. Провели струм, підведено газо- і водопостачання, сяк-так обладнали дві келії і трапезну. Душова, щоправда, на вулиці, і навіть взимку вони змушені послуговуватися нею. Наскільки вистачає сил, ведуть ремонтні роботи. Виживають за рахунок пожертв. Скриньки для фінансової допомоги стоять у кількох храмах. За тиждень вдається зібрати 150, інколи буває і до 300 гривень. За ці кошти вони повинні прогодуватися, заплатити за світло, а іноді ще й за дрова, виготовити певну документацію і щоб на проїзд ще залишилося... Оскільки будівля монастиря перебуває під охороною держави як пам’ятка архітектури, то зіткнулися з таким парадоксом. Доки цю пам’ятку руйнували й розкрадали всі, хто не лінувався, державі було байдуже. Нині ж, коли взялися відбудовувати, нема відбою від комісій: а раптом щось зроблять не так? Одного разу, щоправда, держава виділила на відбудову кошти: аж 300 гривень! Нині у монастирі є одне обжите місце — домова церква, розташована у відремонтованій кімнатці. Наприкінці минулого року її освятив, назвавши на честь Миколи Святоші, князя Луцького, владика Михаїл.То був унікальний випадок, коли за таїнством освячення престолу, яке здійснює архієрей із священнослужителями, могли спостерігати і парафіяни, оскільки вівтаря у звичайному розумінні у цій церкві нема. Важливою віхою в духовному житті монастиря був і грудневий день, коли під його склепіннями вперше пролунав новий акафіст до Богородиці Холмської, написаний братом Віктором із Луцька. Славнозвісний чудотворний образ не раз перебував у цій обителі, а Холмський єпископ Яків Суша, який у ХVІІ столітті одночасно був архімандритом Жидичинським, у книзі «Фенікс», де зібрав описи близько семисот чудес від цієї святині, розповів і про дива, що сталися поблизу монастиря і з ним особисто. Ці та інші факти із багатої історії славетної ікони відтворено в новому акафісті. Братія молилася, використовуючи рідковживаний почаївський наспів... Ієромонах Марк охоче розповідав про монастир, про будівничі плани і клопоти довкола них, а нам кортіло запитати найпотаємніше: як приходить рішення зректися мирського життя й віддати себе служінню Богу? Як ставляться до цього рідні? — Загалом — усе традиційно: школа, музична школа, семінарія. Родом я зі Львівщини і завжди мріяв стати священиком. Але шлях духовних пошуків був непростий. Скажемо так: я не завжди сповідував православ’я і навіть був в опозиції до церкви. Але перемогло бабусине виховання. Вона найбільше й підтримувала мене у моєму рішенні прийняти постриг. І маму заспокоювала та сльози їй утирала. Мамі я не розповідав, у яких умовах ми тут живемо, а бабусі якось по-родинному наче й пожалівся... А вона на те: і я все життя з криниці воду носила, а люди в селі вікували без світла та інших вигод. Першим завжди найважче, особливо ж тим, хто не просто будує, а відбудовує, піднімає з руїн. У часи, коли тут перед чудотворною іконою прихиляв коліна Данило Галицький, у монастирі несло послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню залишилося троє монахів. Нині їх п’ятеро і їм допомагає Господь. А ще — відчуття причетності до великої історії, яка не повинна бути розтоптана яничарським безпам’ятством, присипана попелом часу. А відтак — справа відродження Жидичинського монастиря має стати справою честі для всіх, кому небайдужа історія рідного краю. Зрештою, крім осередку релігійного, він міг би стати й екскурсійним об’єктом неабиякої привабливості, з музейною кімнатою, багатою бібліотекою, основа якої вже є. (Закінчення буде).
