«Я не міг бути байдужим, залишатися осторонь подій, які вирішували долю України».
Артем Запотоцький після кулі снайпера опинився в інвалідному візку, але заявляє: «Як і в 2013 році, я був би на Майдані»
Так активіст Революції гідності, удостоєний ордена «За мужність» III ступеня, відповів на наше запитання напередодні річниці сумних подій: «Чи пішли б ви зараз під кулі?»
«Він не з тих, кого можна було не пустити на протести в Київ»
Сьогодні минає шість літ із часу тих лютневих подій 2014-го,
які забрали Героїв Небесної сотні. А скільки молодих людей було покалічено і втратили здоров’я?! Лучанин Артем Запотоцький, зокрема, після важкого поранення опинився в інвалідному візку…
Восени 2013-го, коли в Києві почався Євромайдан, у Запотоцьких уже було двоє діток, донька Іринка — зовсім маленька, бо народилася того ж року, у квітні. І ось Артем їде з друзями до столиці. Після 30 листопада, коли розігнали студентів, жорстоко побивши їх, усім стало зрозуміло, що попереду не Помаранчева революція з її романтикою.
Кожному на роду написана його доля. Що має статися, те станеться…
І 18 січня Запотоцький укотре вирушив до столиці. Як пригадує, непросто було тоді добиратись. Довго їхали, бо не раз зупиняли пости ДАІ. Відчував, що в Києві складна ситуація. Та й по телевізору бачив, що відбувається, розумів, чим усе може закінчитись. Але це його не зупинило.
А як же дружина Тетяна поставилася до того, що чоловік поїхав на Майдан?
— Я звикла поважати позицію і думку чоловіка, — каже вона. — Мене не раз питали: «Як ти відпустила Артема — у вас двоє маленьких дітей!?». А я не знаю, як людям можна це пояснити: як це — відпустити чи не відпустити? Коли чоловік прийняв рішення і вважає, що так треба, чудово розуміючи, що має двох малих діток, то він його не змінить. Зрештою, хіба не заради сина і доньки поїхав? Я просто прийняла його вибір. Скандалити, сперечатися, щось доводити було б безглуздо. Потім ще й картала б себе, що у непростий час посварилася з рідною людиною.
Артем слухає дружину і додає:
— Кожному на роду написана його доля. Що має статися, те станеться… Можна на рівному місці впасти і покалічитися.
«Дякуючи Богу і лікарям, чоловік вижив і сам собі раду дає»
20 лютого запам’ятається на все життя. Цього дня у нього влучила снайперська куля. Один із друзів Запотоцьких, який також був на Майдані, зателефонував Тетяні і сказав: «Набери Артема». Вона зрозуміла: щось трапилося. На її дзвінок відповіла волонтерка «швидкої допомоги». Довідалася, що якраз тривала операція.
— Я знала, яке поранення в Артема, — згадує жінка. — Знала, що пошкоджений хребет, й усвідомлювала, чим це може закінчитися. Але свої переживання мусила тамувати в собі. І не панікувати, адже поряд — маленькі діти. Нам треба було самим налагоджувати своє життя. З Артемом по змозі підтримувала зв’язок, оформляла документи для його виїзду за кордон. 7 березня чоловік уже був у клініці Ізраїлю, куди його відправили із ще кількома пораненими на Майдані.
Запотоцькі вдячні насамперед тій бригаді «швидкої допомоги», що справді швидко доправила Артема з центру Києва до лікарні на Лівому березі, хірургам, які, прооперувавши, вирвали його з рук смерті, волонтерам, які допомогли потрапити в закордонну клініку.
І особлива вдячність чоловіка — коханій дружині, яка його чекала і дочекалася вдома аж у червні. Вони спілкувалися по телефону, поки був в Ізраїлі, згодом, як налагодив свій побут, то й по скайпу.
Із цих розмов, а ще зі своєрідних фотозвітів електронкою Артем знав, що друзі готують їхній будинок до його приїзду — роблять пандус, аби міг на візочку сам піднятися, дещо переобладнують.
Це той випадок, коли лікарі не беруться щось прогнозувати. Теоретично, як каже чоловік, усе має бути добре. На це «добре», що насамперед залежить від Божої волі, і надіється чоловік. І не просто надіється: аби м’язи не атрофувались, аби суглоби не втратили рухливості, аби бути у формі, щодня робить фізичні вправи.
Спілкуючись свого часу із Запотоцькими, думала, почую, що їхнє життя поділилося на до і після Майдану. Але коли про це зайшла мова, то Тетяна сказала:
— Я б не стала нічого розділяти у своєму житті. Воно триває, і кожним днем треба дорожити. Те, що сталося з Артемом, внесло, звичайно, певні корективи, які ніхто не міг передбачити. Але ми з цим живемо. Думаю, через деякий час будемо згадувати, що пережили і такий період. Це якоюсь мірою випробування на міцність нашої родини. Дякувати Богу, Артем вижив.
І в нього не найгірша ситуація — сам собі раду дає.
«На той час я мав усе для життя, але мене не влаштовувала перспектива моїх дітей»
Днями я зателефонувала Артему Запотоцькому. Чоловік думав, що це чергове бліцопитування, — до нього наша газета часто звертається, коли треба прокоментувати якісь актуальні проблеми сьогодення. Довелося пояснити, що цього разу у нас не одне запитання. Відразу скажу, що деякі з них залишилися без відповіді, оскільки, як висловився пан Артем, зачіпаючи їх, довелося б вдаватися до оцінки виборів і президентських, і парламентських. А це вже та політика, яку він не хоче коментувати.
Насамперед запитання з приводу того, як зараз чоловік оцінює зміни, внесені Майданом у його життя, адже важке поранення посадило його в інвалідний візок.
— Скажу так: мені шкода, що тепер не можу активно відпочивати. Взяти, наприклад, дітей і піти з ними погуляти на природі. Чи пробігтися у парку зі своїм собакою, як це було раніше. Хто мене знає, то пам’ятає, що я колись навіть моржував. І на Водохреща в ополонку опускався.
— Ви працювали юрисконсультом у «Континіумі» навіть після Майдану, але з власних міркувань, як відомо, вже давно пішли звідти. Десь працевлаштувалися?
— Постійної роботи на платній основі, як кажуть, не маю. Але періодично комусь допомагаю своїми консультаціями. Це перш за все мені потрібно — щоб бути в темі, слідкувати за змінами в законодавстві.
— Ви — депутат Луцької міської ради. Що скажете про життя нашого обласного центру, про те, як вирішуються його проблеми?
— Тут обмежуся короткою фразою: після смерті Миколи Романюка, який тривалий час був луцьким головою, місто багато втратило.
І нарешті наше головне запитання з нагоди річниці Революції гідності:
— Ви б зараз пішли під кулі, як шість літ тому?
— Вибір зроблено. Все повторилося б. За великим рахунком, у 2014-му я мав усе, що потрібне для життя: хорошу сім’ю, житло, автомобіль, цікаву роботу. Що ж тоді не влаштовувало? Мене непокоїла перспектива моїх дітей. Після того, як 21 листопада 2013 року стало ясно, що влада України вирішила призупинити процес підготовки до укладення угоди про асоціацію між нашою державою та Європейським Союзом, постало питання: в якій же країні будуть жити мої син і донька? І тут я не міг бути байдужим, залишатися осторонь подій, які вирішували долю України.
… Це схвилювало багатьох. І вже 24 листопада відбувся найбільший на той час мітинг протесту, який, за оцінкою опозиції, зібрав до 150 тисяч громадян. І навіть за даними міліції, з протестом вийшли 50 тисяч осіб. Це був початок Революції гідності, на яку вийдуть мільйони. Але тоді ще ніхто не знав, які трагічні події чекають нас попереду.
