Бабуся Димна описала сторіччя із життя її рідного села - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
Бабуся Димна описала сторіччя із життя її рідного села

Розповідь про прожите і пережите Домінікія Лучко залишила для нащадків.

Фото Христини Адамлюк.

Бабуся Димна описала сторіччя із життя її рідного села

«Лучко Домінікія Терентіївна. 90–літня баба. Чотири класи образованія. Сама писала, сама собі диктувала. Як суміла, так зробила», — ​так старенька жителька Боровичів, що на Маневиччині, підписала лист, у якому навдивовижу щиро й зворушливо розповіла про своє село

«Статю пишуть хто що знає, а я думаю написати не про себе, а про своє покоління», — ​із притаманною лише старшим сільським людям відкритістю і простотою повела баба Димна свою сповідь–розмову, і старанно виведені її рукою в учнівському зошиті рядки повернули в 1930–ті роки.

«Не знали, що на світі цукерки є і ковбаса…»

Щемить бабусина душа, вертаючись у дитинство: «Малими не знали ми, що на світі цукерки є і ковбаса… Їли тільки домашні харчі, хто що мав…». Та всі тоді жили дружно, радісно. Невеличкі хати впорядковували — ​по кілька разів на рік господині білили. Був затишок, хоч ні килимів, ні меблів не мали.

«Українська школа стояла в селі, а польска за селом, де жили полякі, а ходили кому куда було ближче…» — ​пригадала бабуня, яка закінчила чотири класи польської школи, й досі пам’ятає уроки, перед якими обов’язково була молитва, а до вчителя дозволялося лише звертання «прошу пана». Раз на тиждень до школярів приходив православний священник, розповідав про Бога і створення світу. Тоді клас розділявся: з поляками релігієзнавчі уроки проводив ксьондз.

Багато сільських дітей взагалі не вчилися. «Хліба зі школи їсти не будеш», — ​казали деякі батьки. Інші ж таки виряджали своїх нащадків — ​у теплу пору року й босоніж, із книжками в полотняних торбинках чи збитих із дощечок скриньках. «Особинно часто до школи не пускали дівчат, бо треба було з льоном поратись, полотна наткати… Усе з полотна шили, купити не було змочі», — ​повідала бабця, зауважуючи, що в той час поляки до українців ставились непогано, багато людей розселили по хуторах, аби «кожен біля хати мав своє поле».

Трудні часи: воєнні роки й розбудова колгоспу

Все змінилося з приходом «совєтів» — ​під час протистоянь тоді в Боровичах і вбиті були, і хати спалені, й сільський млин згорів. «Всі полякі (і армія, і гражданські) покідали свої хазяйства і поїхали через ліс на Польщу, — ​згадує баба Димна. — ​В 41– му село сколихнула нова біда — ​війна, німци двоє чи троє суток без перерви ішли селом. Були всі на мотоциклах, но дорога ґрунтова, то вони їх в руках вели…»

До вчителя дозволялося лише звертання «прошу пана».

Тоді ж, розповіла довгожителька, настали й зовсім трудні часи — ​годі було десь дістати навіть солі чи сірника. Чоловіки пішли воювати, а вчорашні хлопчаки мусили ставати до плуга. Жінки й діти самі сіяли й жали, снопи в’язали, до клунь возили, обмолочували ціпами зерно, а потім ще й на жорнах мололи, бо ж млин згорів…

Трохи легше стало, як закінчилась війна, та нове лихо прийшло — ​колективізація. Тяжко було свою худобу до колгоспу віддавати, й працювалося там важко: «Все вручну робили, не було ніякої технікі, на своїх конях і волах люди собі заробляли трудодні». У 1950–х роках у колгоспі, що об’єднував села Боровичі, Копилля та Грузятин, з’явилася перша вантажівка, а в 1960–х уже чоловіки працювали трактористами, комбайнерами. На комбайні понад 30 літ жнивував нині покійний чоловік баби Димни — ​передовик праці Петро Лучко.

«Всю Стирову історію я знаю змалечка, бо завжди над Стиром жила»

Особливі ж спогади в жінки про річку, на березі якої розкинулося рідне село Боровичі: «Колись по Стиру відправляли ліс із сходу на захід протів течії і все на людскуй силі. Нагружались баржи, запрягались 4–5 хлопців у шлеї і тягли». І світ неблизький так долали — ​не десятки, а сотні кілометрів. Лиш наприкінці 1930–х з’явилося два паро­плави, якими перевозили деревину.

А сам Стир, пригадує вона, мав зовсім інший вигляд, ніж тепер, — ​береги були чистими, не зарослими, а коли вода розливалась по лугах, цілісінькі плеса жовтіли заквітлим лататтям, аж до небес дзвеніло пташине щебетання, а в прозорій річковій воді можна було розгледіти найменшу рибку.

Спогади про минуле й роздуми про сучасне Боровичів

Розповіла баба Димна, що сільські хлопці без головних уборів не ходили, а дівчата обов’язково носили хусточки і спідниці довжиною за коліна. А коли одружувався хтось, весілля цілісінький тиждень тривало.

Надзвичайно приємні для бабуні згадки про те, як розросталось її рідне село — ​будувались школа, завод, лікарня, у класах по 30 дітей було…

Ще один теплий спогад — ​про духовий оркестр, який у 1930–90–х роках діяв у Боровичах. «Як заграють, то аж душа радіє. Не зрівняти з теперішнім джасом… Боровичи було крепке село, тепер трохі занепадає. Дітей менше народжуїця, хати порожніють…» — ​болить бабусине серце за рідне село. Та вона вірить у краще майбутнє, зі щемом ділиться спогадами своїх батьків: століття тому, під час Першої світової війни, їх вивезли до Австрії, а через кілька років, повернувшись на батьківщину, вони застали там лиш одну хату на село і будяки, як ліс. Здавалося, життя тут і не відродиться, а так багато відбулося за це століття в Боровичах — ​стільки діток народилося й згодувалося, стільки пар побралося, стільки збудувалося, стільки всього сталося!..

Від редакції: Щиро дякуємо бабі Димні (так вона сама себе назвала в листі, уривки з якого подано мовою оригіналу) за розповідь про столітню долю її рідних Боровичів. Спасибі й за давні, дорогі її серцю світлини, які вона відважилася покласти до конверта. Обов’язково їх повернемо.
Усіх гараздів і многая літа зичимо і нашій найповажнішого віку дописувачці, і її великій родині: чотирьом дітям, сімом онукам та вісьмом правнукам.

Юлія МУЗИКА

Тріпання льону в Боровичах (1970–1980-ті роки).
Тріпання льону в Боровичах (1970–1980-ті роки).
 

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.