Вони так довго чекали цих сонячних слів «мама», «тато» — і мрія збулася! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.20 € 29.58
Вони так довго чекали цих сонячних слів «мама», «тато» — і мрія збулася!

Ось які вже ті крихітки, яких подружжя ждало 13 років.

Фото з сімейного архіву родини НЕСТЕРУКІВ.

Вони так довго чекали цих сонячних слів «мама», «тато» — і мрія збулася!

Про подружжя Нестеруків із Каменя-Каширського наша газета уже розповідала у 2009-му. Тоді у них народилася трійня. Та ще й така довгождана – 13 років після одруження в Аліни й Романа не було дітей. І ось недавно ми знову зустрілися, щоб почути і про їхню любов, яка поєднала долі жінки й чоловіка, і про те, яким то дарунком стали для них дві доньки й син

«Свою долю я знайшла у Камені-Каширському»

Вони могли б не зустрітися. Аліна, яка росла у Маневичах, після школи вступила до Харківського індустріального інституту. І хтозна, як би склалося її особисте життя, коли б із дипломом не повернулася за направленням вишу на Волинь. У нашій області на той час було декілька льонопереробних заводів.

— Один із них — у Камені–Каширському, — вертається спогадами в минуле жінка. — Я його й обрала, бо ж додому, у Маневичі, недалеко. Працювала майстром в цеху, а мій майбутній чоловік Роман Нестерук — на складі. Спочатку зустрічалися тільки в робочих справах. Потім зав’язалося спілкування, і вже й додому Роман мене проводжав — завод від міста був далеченько, кілометрів три. Вийшло, що долю свою я в цьому місті знайшла…

Було освідчення, пропозиція руки та серця, одруження. Весілля припало на перше червня 1996 року (це потім, в очікуванні батьківства, вони, мабуть, не раз подумають, що День захисту дітей чомусь «не хоче» бути святом у їхній сім’ї). Чим запам’яталася ця подія? Звичайно, незабутнє таїнство вінчання в старовинному Іллінському храмі Каменя–Каширського, коли дали обітницю одне одному в радості й горі, при здоров’ї й недузі бути разом до кінця днів своїх.

Гостей зібрали в їдальні льонопереробного заводу. З’їхалися родичі наречених, яких доля закинула і на Дніпропетровщину, і на Криворіжжя, але які добре пам’ятали традиційне поліське весілля на Камінь–Каширщині. І пісні знали до кожного дійства — чи то викупу нареченим молодої, чи посвяти її в господині. Звичайно ж, коли коровай ділили, то молодим зичили і щасливої долі в любові й злагоді, і діток, приказуючи: «Дарую гроші, щоб діти були хороші» чи «Дарую хустину на чотири канти, щоб були всі сини і всі музиканти»…

Після весілля сім’я жила в квартирі, яку Аліна одержала як молодий спеціаліст від заводу. Тут, думалося, почують «уе–е» хоч одного з тих «синів–музикантів», але… Аж тринадцять років у них не було дітей. Дехто з подружніх пар за такий час встигає, як кажуть, розбігтися, вдруге одружитися з надією на батьківство. А вони жили удвох, дорожили своєю сім’єю, в якій була любов та злагода. І ніколи не втрачали надії на те, що почують такі милі серцю слова «мама», «тато».

«Уже й літа підганяли, бо ж треба встигнути поставити сина чи дочку на ноги»

— Ми думали про батьківство, надіялися на цю радість. Я відчувала, що літа вже підганяють. Треба ж ще встигнути поставити дітей на ноги — щоб і здоров’я не підвело, — каже Аліна і не може приховати сліз розчулення від того, як довго вони з чоловіком йшли до свого щастя: це не один–два роки — аж тринадцять! — Лікування, операція. І нарешті така бажана вагітність. Спочатку нам у лікарні Каменя–Каширського сказали, що буде двійня. А потім, коли вже в Луцьк направили на ультразвукову діагностику – в обласний центр планування сім’ї –то ми дізналися про трійню. Тоді я плакала, бо, по правді, відразу страшно було — дуже неочікувано таке багатство на нас звалилося. Я мала уже сорок, а це ж треба виносити діток. Дякувати Богу, все минулося благополучно…

Коли вже в Луцьк направили на ультразвукову діагностику – в обласний центр планування сім’ї –то ми дізналися про трійню. Тоді я плакала, бо, по правді, відразу страшно було — дуже неочікувано таке багатство на нас звалилося.

До речі, я чула від жінки тільки такі слова: «Ми дізналися про трійню», «Ми народили», «Ми виходжували наших діток»… Коли звернула на це увагу, то Аліна сказала, що інакше й бути не може, бо вони з чоловіком разом ішли до свого батьківства. Коли в Нестеруків у Луцькому клінічному пологовому будинку народилася трійня (4 травня 2009–го), наша газета повідомляла про це в одному з номерів. Правда, дуже коротко. Оскільки дітки з’явилися на світ з малою вагою, слабенькі, то батьки не хотіли передчасно щось говорити. Ось коли після тривалого перебування в неонатальному центрі немовлята і вагу потрібну набрали, і зміцніли, то ми й зустрілися. Фото, на якому щасливе подружжя зі своїми доньками та сином, котрі солодко сплять на руках мами й тата, зроблене 13 липня, а наступного дня воно було в нашій газеті. Тоді ми попрощалися з подружжям, висловивши сподівання, що це не остання зустріч. Бо ж завжди цікаво знати, як складається життя твоїх героїв. Тим більше таких: небагато народжується трійнят, зокрема й на Волині.

І ось тепер, коли діти попідростали — їм скоро по одинадцять виповниться, вони — п’ятикласники, Аліна розповідає, як непросто було виходжувати їх. Насамперед — теплі слова про чоловіка й бабусь, без рук яких самій їй важко було б справлятися з немовлятами, особливо в перший рік їхнього життя. А ще жінка поіменно згадує лікарів і пологового будинку, і неонатального центру, які свого часу допомагали професійністю, підтримували морально. І ще згадує, зокрема, Світлану Поліщук — завідувачку обласного центру планування сім’ї, з якою довго підтримували зв’язки.

— Справа в тому, – говорить багатодітна мати, – що наша найстарша донька (вона трохи раніше з’явилася на світ, то так старшою і залишилася. – Авт.) має вроджену ваду серця. Коли ми з Романом почули про такий діагноз, то дуже переживали: як воно буде? І ось тоді Світлана Іванівна додала нам оптимізму. Вона заспокоїла тим, що сучасна медицина зробила неабиякий крок вперед: дітей з таким діагнозом успішно лікують. І нашу донечку Таню, коли їй був рік і два місяці, за направленням з обласної дитячої лікарні прооперували безкоштовно в Києві, в «Охматдиті». Тепер щороку їздимо на обстеження. Ось і в квітні нас чекає візит до столичних лікарів.

«Тепер навіть не уявляємо, як жили без наших дітей»

Ці слова я почула і від Аліни, і від її чоловіка Романа. І, до речі, жінка сказала, що так само не уявляє їхньої сім’ї з одним сином чи донькою.

— Ми довго з чоловіком жили в тій однокімнатній квартирі, де й почали вити своє родинне гніздечко. Але, ніби передчуваючи, що у нас буде багатодітна сім’я, перебралися в трикімнатну батьків Романа (вони живуть у своєму будинку).

Тобто з допомогою рідних ще до народження трійні житлова проблема вирішилася. Ця квартира знає все: і недоспані ночі, і радість першої посмішки, першого зубчика, невпевнених, але самостійних кроків їхніх Тетяни, Юрія, Каті.

— Коли я вже знала, що стану мамою, – говорить Аліна, – то мала готове ім’я для дівчинки — Катерина, а для хлопчика — Богдан. А тут народилася трійня, і всі карти, як кажуть, сплуталися. Думаючи, як назвати діток, зійшлися з Романом на тому, що буде у нас Катерина, Тетяна, день ангела яких всім добре відомий. А оскільки трійня з’явилася на світ перед святом Юрія, то сам Бог велів, аби це ім’я носив наш син. І у нас так склалося, що дні ангелів своїх діток ми ніколи не забуваємо — то завжди сімейне свято, яке раніше лише ми з чоловіком організовували, а тепер вже й самі доньки та син готують імениннику приємні сюрпризи.

Від подружжя, яке сьогодні не уявляє життя без своїх дітей, я почула, як непросто далося їм батьківство, виходжування малечі. Але ще більше — про те, як ось уже одинадцятий рік кожен день вони віддають своїм донькам і синові.

Перша шпальта нашого видання за 14 липня 2009-го.
Перша шпальта нашого видання за 14 липня 2009-го.

 — Ми любимо бувати на природі, — каже Аліна. — Так було завжди, коли й удвох з Романом жили, – вода наша стихія. А тепер ще й заради дітей наші пікніки, як вони кажуть. У теплу пору року, якщо дозволяє погода, то їдемо на озера — Добре, Святе. Відпочиваємо на морі. Малим виповнилося тільки чотири рочки, коли перший раз вирушили з ними своєю машиною в Бердянськ. А це ж 1200 кілометрів! Благополучно добралися, цікаво і з користю провели час. Не раз з дітьми і за путівками відпочивали, оздоровлювалися. Але нам особливо до душі спонтанні сімейні вилазки.

Як ілюстрація до цього — численні світлини якраз із таких вилазок. Ось і зовсім свіже фото, на якому видно, що сімейство у лісі. Таня й Катя стоять під деревом, а Юрко вибрався наверх. А було це в нинішньому році на Водохреща. Як каже Аліна, цьогорічна зима така лагідна, що 19 січня сезон відпочинку на природі відкрили. Правда, не купалися, а ось сало на шпичках посмажили, «а воно так смакує всім на свіжому повітрі!». І навіть декілька грибів знайшли — зеленицю та «козу». Одне слово, враження було таке, ніби не в зимовий ліс потрапили, а в осінній, листопадовий…

…Подружжя, яке дуже довго чекало свого материнства й батьківства, живе у любові, і їхньою любов’ю зігріті доньки й син. Про свої почуття вони не дуже охоче говорять. Але хіба потрібні ще якісь слова, коли з почутого від жінки вимальовується така картинка: «Тато прийшов додому, і яка це радість для всіх дітей — чим би не були зайняті — враз біля нього». А це вже на адресу Аліни зізнання чоловіка: «Ми жили самі багато років, але завжди надіялися, що у нас будуть діти. Бо не могла така жінка — любляча дружина, добра господиня й суперова, як я уже побачив, мама — не зазнати сповна материнського щастя».

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.