Перебираючи речі домашнього архіву, жителька Дубна Марія Бондарець вирішила: передам до міського державного історико-культурного заповідника ікону. Бо святиня, що допомогла знеможеним ув’язненим у нелегку годину, була невмирущою згадкою про православну віру, Батьківщину...
Перебираючи речі домашнього архіву, жителька Дубна Марія Бондарець вирішила: передам до міського державного історико-культурного заповідника ікону. Бо святиня, що допомогла знеможеним ув’язненим у нелегку годину, була невмирущою згадкою про православну віру, Батьківщину.
Василь ЯНОШІ
В ТЮРМІ СХУДЛА ДО 38 КІЛОГРАМІВ ... Після закінчення Дубенського педучилища Марійка Бондарець вчителювала в сусідніх Загорцях. На обласних курсах і познайомилась із Миколою Боришкевичем з містечка Степань. Жадоба до знань вела закоханих життєвою дорогою: дівчина стала студенткою Кременецького учительського інституту, а юнак — Рівненського педінституту. Бачачи несправедливість більшовицького режиму, Микола написав викривального вірша, в якому дісталось і Москві, і комуністам, і місцевим лакузам. На хлопця «настукали», і пильні чекісти «загребли» його. Суд був скорим й жорстоким: смертна кара. Правда, вищу міру замінили 25 роками каторги. І опинивсь гарячкуватий бунтівний студент у селищі Холодному Магаданської області. А Марійка... раділа вироку: живим залишивсь Микола. Та і їй доля готувала не легші випробування. «Взяли» її в 1947-ому, перелік «злочинів» був довгеньким: розповсюджувала листівки, читала заборонену літературу, не донесла на односельця Степана Мойсейця, що той націоналіст. «Припаяли» дівчині 10 років таборів. Сиділа в горезвісному Кенгірі (Казахстан), де умови для засуджених були особливо нелюдські. Через рік важила 38 кілограмів, тачку з десятьма цеглинами не могла везти. Потім був табір у Спаському, де «доходягу» врятували від смерті монашки. Перед присудом-вироком «трійки» дев’ять місяців «відбухала» в Рівненській тюрмі. Тут заприятелювала із трохи старшою від себе Павлиною Дашкевич із села Красна Гора, що на Дубенщині. Аби скрасити страшні години між допитами, подруги взялись вишивати, хоч і не мали звичних ниток і голок. Коричневих ниток насмикали із хустки, подарованої котроюсь арештанткою. За основу пішов шматок блідо-рожевого шовку блузки Павлини. Силует Сина Божого у терновому вінку на нього нанесла Павлина Шинкарук з села П’ятигори, що неподалік Рівного. А голку змайстрували з риб’ячої кістки. Майже три місяці витратили, поки, крадькома від наглядачів, не закінчили іконку. Зате скільки радості було в камері, коли зав’язали останні вузлики! Роботу ховали від злого ока. Потім підшили до зворотної сторони плаття, далі скрутили в невеличку рурочку, запхнули в дірку у фуфайці. Вишивка помандрувала з невільницями на заслання в далекий Казахстан. Її наклеїли на картонку. Крадькома молились до Ісуса Христа, співали в релігійні свята псалми. Як правило, починала божественний твір котрась із галичанок чи волинянок, потім включались інші. А в грудні 1951-ого, коли Марії Бондарець виповнилось 25 літ, арештантки подарували їй найдорожче, що мали — іконку. І колективне побажання іменинниці склали: «Дорогій подрузі на відзнаку ювілею дарують політв’язні. Будь здоровою і щасливою з любим Миколою. Катя П’ятенко (Корець), Стефа Савдик, Розалія Ковалів (Дрогобич), Галина Безмуда, Павлина Дашкевич (Дубно), Наталія Кукелко, Віра Деркач, Наталія Протос (Кременець), Павлина Шинкарук (Рівне), Люба Яремчук, Надія Яцюк (Вишневець)». Чотири роки нічого не знала про Миколу. Та настав день, і передали з чоловічої половини табору шматочок цигаркового паперу, списаного рідною рукою: «Кохана, тримайся, вірю в щасливу зустріч і радісне майбутнє».
ЗАПОВІВ ПОБУДУВАТИ КАПЛИЦЮ Лише в 1955-ому їх звільнено, восени наступного року повернулись на Полісся. І відразу одружились.Чоловік улаштувавсь на фабрику художньої галантереї. Марія Герасимівна стала вихователькою в дитсадку. Побудувались у Дубно. Радували сини Ярослав і Василь, онуків дочекались. Гордились, що Україна стала незалежною. Та роки, проведені за колючим дротом, далися взнаки. Хворів Микола Олексійович, сім років тому закінчив земну путь. Перед смертю сказав дружині: «Давай залишимо пам’ятку, що вижили всім смертям назло, що шануємо тих, які загинули в таборах». Виконуючи заповіт чоловіка, пані Марія збудувала на власному обійсті каплицю, аби нині живущі пам’ятали земляків, котрі не вернулись із сталінських катівень. Вдячні дубенчани належно оцінили життєвий подвиг Миколи Олексійовича. Міська рада одну з вулиць древнього граду назвала іменем вправного художника, багатолітнього каторжанина, авторитетного сотника Волинської Січі. Хвороби дошкуляють і 80-літній старенькій. Та не відмовляється, коли запрошують на тематичні вечори. Розповідає юним про свою участь у національно-визвольному русі, вчить їх любити ріднокрай. І глибоко переконана: мініатюрний храм на її обійсті та вишита в тюрмі іконка Сина-Спасителя стануть своєрідними оберегами і символами віри в краще завтра.
