Курси НБУ $ 39.22 € 42.37

СИРОТИ ПРИ ЖИВИХ БАТЬКАХ

Покинутого на 27-градусному морозі хлопчика всиновили. Проте все більше дітей у нас залишаються без батьківського тепла...

Покинутого на 27-градусному морозі хлопчика всиновили. Проте все більше дітей у нас залишаються без батьківського тепла.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

– А знаєте, Іванко наш вже має маму і тата,— повідомила новину про хлопчика, підкинутого у тріскучий мороз під поріг обласної дитячої лікарні, Тетяна Трасковська, методист з охорони дитинства управління освіти Луцького міськвиконкому.
Молода сім’я вже оформила опіку над малюком, а з двомісячного віку, як передбачено правилами, його усиновить. На час нашої розмови Іванко був ще у лікарні. Тут його провідували, обдаровували гостинцями зовсім чужі люди, які довідалися про історію малюка із засобів масової інформації. Перебування у господарській сумці на 27-градусному морозі, на щастя, на здоров’ї хлопчика не позначилося. Дитина здорова, гарно розвивається. Ми не стали розпитувати подробиці про усиновителів, не шукали нагоди зустрітися з ними. Бо не хочеться, щоб гіркий, драматичний початок життя наклав свій відбиток на подальшу долю дитини, щоб материнський гріх йшов за Іванком по п’ятах. Нехай малюк ніколи не почує на свою адресу слово “безбатченко”, а живе з вірою, що прийшов у цей світ бажаним, улюбленим, скупаним у ніжності й добрі.
– Конкурсу на всиновлення хлопчика не було. Чимало людей цікавились його долею, але офіційно звернулася до нас лише ця бездітна подружня пара, яка відповідає всім вимогам, подала необхідні документи, пройшла співбесіди,— розповідала Тетяна Трасковська.
До речі, чутки про великі черги потенційних усиновителів виявилися міфом. На обліку бажаючих всиновити дитину в Луцьку маємо лише десяток претендентів, до того ж чимало з них, один раз навідавшись у Будинок дитини, призабули про свою мрію стати батьками. Є такі, що вибирають собі сина чи доньку наче товар у супермаркеті: то колір очей не той, то колір волосся не влаштовує. І всі обов’язково хочуть ідеально здорових, красивих і з вундеркіндівськими задатками. Це за кордоном престижно брати у свою сім’ю знедолених, хворих дітей, навіть з найважчими, невиліковними недугами, байдуже якої національності, раси. Ми до такого ще не доросли.
Торік у пологових відділеннях і пологових будинках області офіційно відмовились забирати дітей тринадцять породіль. Стільки ж було і позаторік. Більшість випадків пов’язані з серйозними патологіями, вродженими вадами. Але залишають не тільки безнадійно хворих, а й тих, які потребують тривалого лікування, вкладення сил, коштів, а головне — великої любові, жертовності й терпіння.
Від здорових дітей відмовляються рідше, але й таке — не дивина. Знаючі люди кажуть, що відмова — не найстрашніше зло для новонародженого, принаймні, є шанс бути всиновленим. Гірше, коли мати-зозуля “підкидає” дитину в сиротинець з умовою за якийсь час забрати, а сама й не навідується.
Втім, подібними історіями сьогодні здивувати важко. Засоби масової інформації час від часу повідомляють приклади справжнього варварства по відношенню до дітей. “Народила і вбила”, “Немовля на смітнику”, “Дитина у целофановому пакеті”, “Страшна знахідка у підвалі”... Подібні заголовки новин віддзеркалюють масштаби нашого морального занепаду. Здорове суспільство не мало б миритися з такою ганьбою. А що робити?
– Карати треба. От газета розписала, що жінка, яка викинула дитину в посадку, вийшла сухою з води. В суді списали все на післяпологовий психоз. Який урок з цього для інших? Виходить, дозволено викидати дітей. І який же міг бути психоз, коли вона побігла в той же день за грошима, які видаються при народженні дитини?— обурювався один з наших читачів, стверджуючи, що безкарність і плодить зло.
Подібні думки висловлював дехто і після публікації про хлопчика, знайденого у ніч після Водохреща, вимагаючи, щоб жінку, яка піддала смертельній загрозі життя своєї дитини, міліція знайшла будь-якою ціною. Бо і в даному випадку на післяпологовий синдром не схоже, швидше — на сплановану акцію: пологи в домашніх умовах, сто гривень у придане дитині.
Звісно ж, жінки, яка вчинила такий гріх і злочин, правоохоронці не знайшли. Важко зрозуміти, що штовхнуло її на такий крок. Бажання уникнути осуду за те, що народила поза шлюбом? Сумнівно, з огляду на теперішню мораль, адже сучасні дівчата — зовсім не шевченківські Катерини. А виплата допомог одиноким матерям часом навіть спонукає людей не реєструвати шлюб, бо так вигідніше. З огляду на нинішню підтримку держави, навряд чи злидні та бідність змусили винести на мороз дитину. Схоже, причини тут інші — духовне каліцтво, життя без Бога в душі. На жаль, повернення суспільства до християнської моралі — процес тривалий і нелегкий.
Іванко все ж діждався матері, жінки, яка обіцяє любити його, як рідного. Ну, а “героїня” попередньої подібної історії, відбувшись легким переляком, кажуть, навіть провідує своє дитинча у Будинку дитини. Хоча у пробудження материнських почуттів мало хто вірить (від першої дитини офіційно відмовилася, друге немовля викинула у посадку), але у дитбудинку і таким жінкам не відмовляють у побаченнях. Як-не-як — мати.
Працівники, вихователі таких закладів знають, скільки зраджених дітей роками виглядають з вікон сиротинців, інтернатів, чекаючи на зустріч з батьками. Ждуть їх, хай і непутящих, рідко коли тверезих. Але ж кожній людині так важливо не почувати себе безрідною. Ця категорія сиріт найчисельніша, хоча позбавляють батьківських прав лише в крайніх випадках, коли наруга над дітьми, як кажуть, лізе в очі громаді.
Нинішній рік проголошено роком захисту дитини. Держава збільшує видатки на допомоги сім’ям з дітьми, затверджено концепцію програми подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006—2016 роки, реалізується Указ “Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей”. Цим указом передбачено реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; ведення сирітського банку даних; розробку механізмів фінансування витрат на утримання дітей-сиріт за принципом: “Гроші ходять за дитиною”. Торік вперше в історії нашої держави було виділено 70 мільйонів гривень на подолання дитячої безпритульності та бездоглядності. У попередні роки кошти для цього спеціально не виділялися. Передбачено витрати на створення та облаштування центрів соціально-психологічної реабілітації, притулків для дітей, розукрупнення інтернатних закладів, де виховується більше 250—300 дітей.
Такі кроки важливі й необхідні. От тільки б не звелось усе до чергової кампанії, коли головне — прозвітувати. На жаль, неформальний підхід наших чиновників до своїх обов’язків скоріше виняток, аніж правило. Сказав Президент про необхідність створення сімейних дитбудинків — завтра створимо. Дарма, що не все так просто, що нелегко знайти підготовлених і достойних у всіх відношеннях людей, готових взяти на себе відповідальність за виховання чужих, часто не зовсім благополучних дітей. У багатьох — складна доля, порушення психіки і здоров’я, які вимагають тривалої корекції, допомоги фахівців.
Розформувати дитбудинки та інтернати — найпростіше, важливо не наламати дров. Тим більше, що і забезпечити постійний ретельний контроль за життям кожної дитини в сімейних дитбудинках буде нелегко. Досі працівники місцевих органів виконавчої влади, на яких були покладені обов’язки з опіки та піклування, не завжди встигали за паперами побачити очі дитини-сироти. Державний механізм захисту дітей поки що не відрегульований. Цією проблемою займаються різні управління, а у семи няньок, як відомо, результат плачевний.
Торік засоби масової інформації розповідали про закладення каменя у фундамент майбутнього дитячого села під Києвом, яке будується за сприяння відомої міжнародної благодійної неполітичної і нерелігійної організації “СОС — Кіндердоф Інтернешнл”. Ця організація впродовж 55 років захищає права, інтереси й потреби дітей у 132 країнах світу. А народилась вона в Австрії після Другої світової війни, коли проблема сирітства постала дуже гостро у всій Європі. Нині діяльність організації спрямована на пострадянські країни, дитячі села уже діють в Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. Тепер дійшла черга й до України.
Модель майбутнього дитячого села у Броварах — це 14 окремих котеджів, площею понад сто квадратних метрів кожен, адмінкорпус, будинки для персоналу і гостей. В кожному з котеджів житиме мати і семеро дітей. Щоб отримати статус матері, жінки (віком від 30 до 45 років, обов’язково — одинокі, вдови або розлучені) мають витримати конкурс, пройти професійну підготовку з педагогіки, психології, основ прав дитини, а також стажування у подібних закладах за кордоном. Мати разом з дітьми має вести домашнє господарство, повинна знати історію кожної дитини, навіть яку релігію сповідувала її сім’я, і зобов’язана це враховувати. Тата у таких сім’ях не передбачено. Мовляв, подружні пари, де чоловік здатний утримувати сім’ю і не заглядає в чарку, можуть і без допомоги міжнародних благодійників взяти під опіку дітей. В іншому випадку є загроза, що претендуватимуть на роль батьків ті люди, які сподіваються за рахунок сиріт вирішити власні житлові та фінансові проблеми. А витрати, які задовольняють усі потреби матері та дітей, бере на себе адміністрація села, спонсори з різних країн і частково держава.
Сімейний дитбудинок схожого зразка відвідувала і у Польщі. Там діти під опікою також місцевого костелу, духовенства, оскільки громада справедливо вважає, що мало дати сироті шматок хліба з маслом, гарний одяг, потрібна і духовна підтримка, адже внутрішня опора, моральний стержень особистості формується з дитячих літ.
Справедливості ради треба сказати, що і в нас вихованці дитбудинків та інтернатів забезпечені нерідко краще, аніж діти в багатьох сім’ях. І в Луцькому будинку дитини, і в ківерцівському “Сонечку” і у володимир-волинській, і в багатьох інших школах-інтернатах, де довелось побувати, бачила, що діти ростуть в теплі, в чистоті, доглянуті. Інша річ, що за стінами інтернатів випускників-сиріт чекають серйозні випробування: безробіття, відсутність житла. Ось в чому найбільша біда. І це питання треба вирішувати на державному рівні.
Інша, значно серйозніша проблема — готовність суспільства усвідомити, що сім’я — найбільша цінність, що держава, де є “зайві”, покинуті діти, не може претендувати на звання європейської, цивілізованої. Адміністративні, фінансові важелі не завжди спрацьовують, і в цьому ми вже встигли переконатися. Не встигли порадіти одинадцятикратному підвищенню допомоги матерям при народженні дитини, як стало зрозуміло, що цей стимул має і зворотний бік. Спокушаються державними грошима дуже часто неблагополучні сім’ї. Кажуть, що в багатьох селах цілі родини паразитують на дитячі допомоги: дорослі пиячать, а діти ходять голодними.
Було б нещиро замовчувати, що сиротами при живих батьках почуваються нерідко й нащадки сучасних багатіїв. Жага урвати якнайбільше полонить розум і серце. Знайома бізнес-леді, виписавшись з пологового будинку, через два тижні вже сиділа в офісі. Колискові для новонародженого “за прейскурантом” співає няня. А як же лебеді материнства, оспівані поетами? Невже шурхіт купюр заглушив ніжний шелест їхніх крил? І в золотих колисках діти виростають обділеними, якщо відчувають дефіцит любові, уваги, батьківського тепла.
А чи багато знаємо ми випадків, коли заможні й добропорядні люди, представники “еліти”, відомі політики, артисти-зірки всиновили чи взяли під опіку сиріт, як це прийнято в інших країнах? Зате у передвиборчих програмах читаємо красиві й правильні слова про захист дітей. Але благодійні подачки перед телекамерами сирітських сліз не висушать.
Telegram Channel