Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
«Про моє життя можна знімати кіно», – каже баба Маня з Маневиччини

Марія Мирончук у хаті, де «зробилася, вродилася, й весь вік прожила».

Фото Юлії МУЗИКИ.

«Про моє життя можна знімати кіно», – каже баба Маня з Маневиччини

«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА… Що місто Київ вже столиця і розвалилася Москва…» - слова із повстанської пісні, які вже понад сім століть тишком наспівує Марія Мирончук із Малої Ведмежки, життя якої – як сюжет для кінофільму

«Якби про моє життя зробили кіно, то ніхто його не пропускав би…» – каже 88-річна Марія Купріянівна. Тринадцятирічною  вона вже орала, косила,  дрова рубала. Пережила війну, голод, довгі роки цькування комуністами, тяжку колгоспну працю і розлуку з батьком та братом, яких засудили до розстрілу за допомогу бандерівцям.

«Дайте мені  того чорта сюди, я ним плиту розпалю!»

Ділячись пережитим, жінка посміхається, з неспокоєм перебираючи пальцями краєчок квітчастої хустки. Є в таких людей своя історія, своя правда – вистраждана, з пекучим болем виношена в серці протягом десятиліть.

У Малій Ведмежці, як каже Марія Мирончук, – «ще до приходу німців» утворився колгосп,  до нього записалося лиш семеро селян. Вони обробляли кращу землю, ту, що була ближче до села. Забрали й поле її батька Купріяна, давши йому взамін малородючий і віддалений наділ. Коли ж колгосп розкидався, батькова земля лишилася засіяна збіжжям, яке він і хотів зібрати, та ще один із прибічників «совєтів». Між чоловіками зав’язалась бійка за поле, після якої Купріян Мирончук потрапив у немилість до комуністів. Його хотіли «розкуркулити» й вивезти із сім’єю до Сибіру.

Марія Купріянівна із братом  Григорієм біля Ніагарського водоспаду під час гостин у Канаді.
Марія Купріянівна із братом Григорієм біля Ніагарського водоспаду під час гостин у Канаді.

– У нас в хаті колись було завжди багато людей. Друзі приходили і до нас, і до батьків, – розповідає Марія Купріянівна, показуючи рукою попід стіною кімнати, де стояли колись лавки. – Якось брат Григорій намалював портрет Сталіна, а мати хотіла пожарити млинці на плиті, та дрова ніяк не хотіли горіти, й вона гукнула: «Дайте мені того чорта сюди, я ним плиту розпалю!», – пригадує жінка, з болем зауважуючи, що хтось із гостей тоді про це доніс і їхня сім'я враз перетворилася на «неблагонадійну».  

«Нікуди не піду, розстрілюйте мене  в моїй хаті…»

Вночі до їхньої оселі заявилися «лісові хлопці» й сказали батькові: «Віддавай або лошицю, або сина!». Важко зітхнувши, Купріян мовив: «Коня  я годував три роки, а сина – то ж таки шістнадцять…»  й вивів нічним візитерам доглянуту лошицю. Вже через кілька днів його звинуватили в тому, що годує для бандерівців коней, засудили до розстрілу.

 – Тільки сталося так, що «попався Федот, да не тот», – каже  Марія Купріянівна, згадуючи події  76-літньої давнини. – Батькові сказали приїхати із сином Григорієм в штаб у Полонне. Потім виявилося, що на нього готували замах:  вбити планували ще по дорозі й попередньо повідомили прикмети: чоловік середніх років на коні,  у кожусі й сірій шапці. Того дня схожий на батька чоловік їхав туди першим й замість нього поплатився життям. А коли вже обоє з'явилися в штаб, батькові пред’явили звинувачення, з яких він визнав лише те, що бився за землю. Сказали написати оскарження вироку й відпустили додому. Згорток паперу із оскарженням батько  поклав у пляшку й закопав під липою. А братові Григорію, який до війни на «відмінно» вчився в Кременці на вчителя, мовили: «Нащо тебе  розстрілювати? Ти молодий, грамотний, може з тебе ще й людина буде…» 

Григорій Мирончук в гостях у двоюрідного брата у Великій Ведмежці.
Григорій Мирончук в гостях у двоюрідного брата у Великій Ведмежці.

Та цим все не скінчилося. Через кілька днів до Мирончуків знову з погрозами навідалися комуністи.  Погрузили на підводу овес, картоплю, свиню, одежу. Хотіли забрати Купріяна, та він відрізав: «Нікуди не піду, розстрілюйте мене  в моїй хаті…»  Його виволокли в сіни, били прикладами, а потім перелякані дружина з донькою, які у цей час були вдома,  почули постріл… «Бери хорони! Вбили, як собаку!!!», – гукнули, прочинивши в хату двері, й забралися геть.

– Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, – розповідає Марія Купріянівна. – Та виявилося, що куля тільки черконула йому чоло й пустила кров. Він опритомнів. Та якби батько тоді  не пішов на війну, його таки вбили б…

«Коли брат в Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення»

Купріяна Мирончука разом  із сином Григорієм забрали на фронт. Після закінчення  Другої Світової війни вони, боячись розправи комуністів, не повернулися у рідне село. Лишилися в Німеччині, звідки спочатку емігрували в Англію, а потім – у Канаду.

– Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, – розповідає Марія Купріянівна. – Та виявилося, що куля тільки черконула йому чоло й пустила кров.

В Малій Ведмежці лишилися з матір’ю Єлизаветою  троє малолітніх донечок – Марія, Настя й Таїса. Довгий час, як розповідає Марія Купріянівна,  із батьком й братом  не було зв’язку, аж поки вони не дали про себе знати в листі, що надійшов  в Рудники. Разом із ними в еміграції був чоловік з того села. Відтоді стали переписуватись, і з Торонто листи та посилки надходили вже й у Малу Ведмежку. Марія Мирончук відіслала за океан своїх 12 вишитих картин, частина з яких зберігається нині там у музеї.

– Батько дуже хотів, аби до нього в Канаду приїхала наша мама Єлизавета, – говорить жінка. – Сім разів оформлювала матері для виїзду документи, та їй відмовляли. «Пусть старушка живет в родном селе», – чула щоразу. Коли брат Григорій в Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення, з яким він брав шлюб.

Не здав деревини – віддавай коня

Після війни на склад залізничної станції  у Новий Чарториськ потрібно було на одного коня за рік здати по 25 кубів деревини. Не виконав норми – коня заберуть. У 14 років Марія Мирончук возила спряженими дядьковим і своїм кіньми з лісу колоди.

 «Погрузити ж сама не могла, то все йду на вечорки, аби з хлопцями домовитися на наступний день, коли й куди їдемо. Вони мені допоможуть у лісі,  а везу вже сама. Там гора біля станції величезна… Дротами деревину скручували, аби на підводі чи санках втримувалась. А ще ж черга яка там на складі була! Всі хотіли здати лісу, щоб коня не забрали. А скільки потім потерпала в колгоспі, скільки разів  чула, що я з «бандитської» сім'ї.  Скільки в колгоспі працювала, то де гірша земля – туди й мене посилали, – каже Марія Купріянівна.

Моторна бабуся ні дня без діла не сидить, як сина на подвір’ї нема, бо він за таке її сварить,  – хутенько ще й за сокиру візьметься, аби хоч кілька полінець перерубати. «Крепка я, бо жолуді їла, а дуб – то ж моцний…» – посміхаючись, говорить Марія Мирончук, зауважуючи, що голоду на її віку в Малій Ведмежці не було, проте були часи, що виживали селяни на перемелених у жорнах жолудях, змішаних із просом.

«Без копійки в кишені в Торонто полетіла»

У 1991-му 60-річній Марії Мирончук, яку в селі називають бабою Маньочкою, дозволили поїхати в Канаду. До брата, бо батька на той час вже не було в живих. Побувала лишень на його могилі в Торонто, де на надгробку –  зображення тризуба.

Надгробок на могилі Купріяна Мирончукав в Торонто.
Надгробок на могилі Купріяна Мирончукав в Торонто.

– Без копійки в кишені я в Торонто полетіла, – з усмішкою каже жінка.  – Дозвіл їхати дали, брат білета купив, а черга моя обміняти наші гроші на долари так і не прийшла. Тож сіла я на літак у Москві й полетіла в Монреаль, а звідти вже в Торонто машиною, за яку заплатив Григорій. Добре, що в літаку хоч поїсти дали й пляшку води.

А наступного року приїхав  вже брат на Батьківщину. «Як ступив на свою землю, то ніби вдруге народився…» – сказав він, навідавшись до  батьківського дому, де не був майже півстоліття – із 1944-го. Застав ще тоді вже старенькою й хворою матір. У 2011 році Григорій помер. У нього в Канаді живуть син та донька, онуки, спілкуються зі своєю українською родиною. Найбільше щастя ж для Марії Мирончук – син Микола й двоє онуків-близнюків, троє правнуків. 

 «Отак я в цій хаті зробилася, вродилася, й весь вік прожила…» – проказує Марія Купріянівна, бідкаючись, що вже кілька років, як втратила голос. Раніше щодня різних пісень заводила, яких ого-го скільки знає,  в церковному хорі співала, а нині голос хрипне. Та нічого, каже, я вам хоч своєї улюбленої повстанської заспіваю:

«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА…

Що місто Київ вже столиця і розвалилася Москва…

Як прокинувся, дивлюся – я ще досі у тюрмі,

І сам не знаю, чи діждуся, того, що снилося мені…»  

Юлія МУЗИКА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel