«Про моє життя можна знімати кіно», – каже баба Маня з Маневиччини
«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА… Що місто Київ вже столиця і розвалилася Москва…» - слова із повстанської пісні, які вже понад сім століть тишком наспівує Марія Мирончук із Малої Ведмежки, життя якої – як сюжет для кінофільму
«Якби про моє життя зробили кіно, то ніхто його не пропускав би…» – каже 88-річна Марія Купріянівна. Тринадцятирічною вона вже орала, косила, дрова рубала. Пережила війну, голод, довгі роки цькування комуністами, тяжку колгоспну працю і розлуку з батьком та братом, яких засудили до розстрілу за допомогу бандерівцям.
«Дайте мені того чорта сюди, я ним плиту розпалю!»
Ділячись пережитим, жінка посміхається, з неспокоєм перебираючи пальцями краєчок квітчастої хустки. Є в таких людей своя історія, своя правда – вистраждана, з пекучим болем виношена в серці протягом десятиліть.
У Малій Ведмежці, як каже Марія Мирончук, – «ще до приходу німців» утворився колгосп, до нього записалося лиш семеро селян. Вони обробляли кращу землю, ту, що була ближче до села. Забрали й поле її батька Купріяна, давши йому взамін малородючий і віддалений наділ. Коли ж колгосп розкидався, батькова земля лишилася засіяна збіжжям, яке він і хотів зібрати, та ще один із прибічників «совєтів». Між чоловіками зав’язалась бійка за поле, після якої Купріян Мирончук потрапив у немилість до комуністів. Його хотіли «розкуркулити» й вивезти із сім’єю до Сибіру.
– У нас в хаті колись було завжди багато людей. Друзі приходили і до нас, і до батьків, – розповідає Марія Купріянівна, показуючи рукою попід стіною кімнати, де стояли колись лавки. – Якось брат Григорій намалював портрет Сталіна, а мати хотіла пожарити млинці на плиті, та дрова ніяк не хотіли горіти, й вона гукнула: «Дайте мені того чорта сюди, я ним плиту розпалю!», – пригадує жінка, з болем зауважуючи, що хтось із гостей тоді про це доніс і їхня сім'я враз перетворилася на «неблагонадійну».
«Нікуди не піду, розстрілюйте мене в моїй хаті…»
Вночі до їхньої оселі заявилися «лісові хлопці» й сказали батькові: «Віддавай або лошицю, або сина!». Важко зітхнувши, Купріян мовив: «Коня я годував три роки, а сина – то ж таки шістнадцять…» й вивів нічним візитерам доглянуту лошицю. Вже через кілька днів його звинуватили в тому, що годує для бандерівців коней, засудили до розстрілу.
– Тільки сталося так, що «попався Федот, да не тот», – каже Марія Купріянівна, згадуючи події 76-літньої давнини. – Батькові сказали приїхати із сином Григорієм в штаб у Полонне. Потім виявилося, що на нього готували замах: вбити планували ще по дорозі й попередньо повідомили прикмети: чоловік середніх років на коні, у кожусі й сірій шапці. Того дня схожий на батька чоловік їхав туди першим й замість нього поплатився життям. А коли вже обоє з'явилися в штаб, батькові пред’явили звинувачення, з яких він визнав лише те, що бився за землю. Сказали написати оскарження вироку й відпустили додому. Згорток паперу із оскарженням батько поклав у пляшку й закопав під липою. А братові Григорію, який до війни на «відмінно» вчився в Кременці на вчителя, мовили: «Нащо тебе розстрілювати? Ти молодий, грамотний, може з тебе ще й людина буде…»
Та цим все не скінчилося. Через кілька днів до Мирончуків знову з погрозами навідалися комуністи. Погрузили на підводу овес, картоплю, свиню, одежу. Хотіли забрати Купріяна, та він відрізав: «Нікуди не піду, розстрілюйте мене в моїй хаті…» Його виволокли в сіни, били прикладами, а потім перелякані дружина з донькою, які у цей час були вдома, почули постріл… «Бери хорони! Вбили, як собаку!!!», – гукнули, прочинивши в хату двері, й забралися геть.
– Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, – розповідає Марія Купріянівна. – Та виявилося, що куля тільки черконула йому чоло й пустила кров. Він опритомнів. Та якби батько тоді не пішов на війну, його таки вбили б…
«Коли брат в Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення»
Купріяна Мирончука разом із сином Григорієм забрали на фронт. Після закінчення Другої Світової війни вони, боячись розправи комуністів, не повернулися у рідне село. Лишилися в Німеччині, звідки спочатку емігрували в Англію, а потім – у Канаду.
– Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, – розповідає Марія Купріянівна. – Та виявилося, що куля тільки черконула йому чоло й пустила кров.
В Малій Ведмежці лишилися з матір’ю Єлизаветою троє малолітніх донечок – Марія, Настя й Таїса. Довгий час, як розповідає Марія Купріянівна, із батьком й братом не було зв’язку, аж поки вони не дали про себе знати в листі, що надійшов в Рудники. Разом із ними в еміграції був чоловік з того села. Відтоді стали переписуватись, і з Торонто листи та посилки надходили вже й у Малу Ведмежку. Марія Мирончук відіслала за океан своїх 12 вишитих картин, частина з яких зберігається нині там у музеї.
– Батько дуже хотів, аби до нього в Канаду приїхала наша мама Єлизавета, – говорить жінка. – Сім разів оформлювала матері для виїзду документи, та їй відмовляли. «Пусть старушка живет в родном селе», – чула щоразу. Коли брат Григорій в Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення, з яким він брав шлюб.
Не здав деревини – віддавай коня
Після війни на склад залізничної станції у Новий Чарториськ потрібно було на одного коня за рік здати по 25 кубів деревини. Не виконав норми – коня заберуть. У 14 років Марія Мирончук возила спряженими дядьковим і своїм кіньми з лісу колоди.
«Погрузити ж сама не могла, то все йду на вечорки, аби з хлопцями домовитися на наступний день, коли й куди їдемо. Вони мені допоможуть у лісі, а везу вже сама. Там гора біля станції величезна… Дротами деревину скручували, аби на підводі чи санках втримувалась. А ще ж черга яка там на складі була! Всі хотіли здати лісу, щоб коня не забрали. А скільки потім потерпала в колгоспі, скільки разів чула, що я з «бандитської» сім'ї. Скільки в колгоспі працювала, то де гірша земля – туди й мене посилали, – каже Марія Купріянівна.
Моторна бабуся ні дня без діла не сидить, як сина на подвір’ї нема, бо він за таке її сварить, – хутенько ще й за сокиру візьметься, аби хоч кілька полінець перерубати. «Крепка я, бо жолуді їла, а дуб – то ж моцний…» – посміхаючись, говорить Марія Мирончук, зауважуючи, що голоду на її віку в Малій Ведмежці не було, проте були часи, що виживали селяни на перемелених у жорнах жолудях, змішаних із просом.
«Без копійки в кишені в Торонто полетіла»
У 1991-му 60-річній Марії Мирончук, яку в селі називають бабою Маньочкою, дозволили поїхати в Канаду. До брата, бо батька на той час вже не було в живих. Побувала лишень на його могилі в Торонто, де на надгробку – зображення тризуба.
– Без копійки в кишені я в Торонто полетіла, – з усмішкою каже жінка. – Дозвіл їхати дали, брат білета купив, а черга моя обміняти наші гроші на долари так і не прийшла. Тож сіла я на літак у Москві й полетіла в Монреаль, а звідти вже в Торонто машиною, за яку заплатив Григорій. Добре, що в літаку хоч поїсти дали й пляшку води.
А наступного року приїхав вже брат на Батьківщину. «Як ступив на свою землю, то ніби вдруге народився…» – сказав він, навідавшись до батьківського дому, де не був майже півстоліття – із 1944-го. Застав ще тоді вже старенькою й хворою матір. У 2011 році Григорій помер. У нього в Канаді живуть син та донька, онуки, спілкуються зі своєю українською родиною. Найбільше щастя ж для Марії Мирончук – син Микола й двоє онуків-близнюків, троє правнуків.
«Отак я в цій хаті зробилася, вродилася, й весь вік прожила…» – проказує Марія Купріянівна, бідкаючись, що вже кілька років, як втратила голос. Раніше щодня різних пісень заводила, яких ого-го скільки знає, в церковному хорі співала, а нині голос хрипне. Та нічого, каже, я вам хоч своєї улюбленої повстанської заспіваю:
«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА…
Що місто Київ вже столиця і розвалилася Москва…
Як прокинувся, дивлюся – я ще досі у тюрмі,
І сам не знаю, чи діждуся, того, що снилося мені…»
Юлія МУЗИКА