У Луцькому храмі Всіх Святих землі Волинської співає єдиний в Україні церковний хор незрячих...
У Луцькому храмі Всіх Святих землі Волинської співає єдиний в Україні церковний хор незрячих.
Валентина ШТИНЬКО
1. НЕОПАЛИМА КУПИНА Рано-вранці або пізно ввечері в районі храму Всіх святих землі Волинської, що в 33-ому мікрорайоні Луцька, можна спостерігати таку дещо незвичну картину: вервечкою, поклавши руки один одному на плече, слід у слід ступаючи, ідуть люди. Інколи натикаються на снігову кучугуру, чи мужньо долають несподівану калюжу, з острахом сахаються від автомобілів, що пролітають на шаленій швидкості... То члени єдиного в Україні церковного хору незрячих поспішають на репетицію або на вранішню службу до храму, щоб співом своїм воздати хвалу Всевишньому. У лютому цьому незвичайному колективу виповнилося три роки й від першого дня його художнім керівником і натхненником є молодий священик о. Олександр (Мазурак). А починалося все, здавалося б, випадково... Разом із членами УТОСу (товариство сліпих) поїхали на прощу в Свято-Хрестовоздвиженський чоловічий монастир, що в с. Старий Чорторийськ Маневицького району. Після служби незрячі екскурсанти сіли на лаві й тихенько завели піснеспів “Неопалима купина”. Голоси звучали на диво злагоджено й схвильовано. Їх було багато, і в кожного — своя нелегка доля із драматичними, а частіше — трагічними поворотами, у кожного — свій політ у темряву. Була своя дорога до храму і в о. Олександра. Родом він із містечка Корець на Рівненщині, де здавна стоїть твердиня православ’я — Свято-Троїцький жіночий монастир із надзвичайно багатою історією. Батько — священик, який завжди був для сина взірцем. — Мені завжди хотілося стати таким, як він,— зізнався в розмові о. Олександр, який нині є студентом-заочником Свято-Тихонівського православного богословського університету в Москві, а відтак — має нагоду слухати лекції викладачів із знаменитої Сорбонни. Хлопець виростав у неповторній аурі духовних піснеспівів і вже з 8-ого класу пробував керувати церковним хором, організував молодіжний колектив, а коли навчався у Волинській духовній семінарії, думка про те, що добре було б мати власний хор, також не полишала його. Проте мрії та реалії життя частенько співіснують у різних вимірах. А тут, на подвір’ї монастиря, вони дивним чином зустрілися. Слухаючи, як натхненно співають ці люди, о. Олександр саме тоді подумав, що добре б об’єднати їх у колектив, згуртувати, навчити... Ідея всім сподобалася і з благословення митрополита Луцького і Волинського Ніфонта о. Олександр приступив до репетицій. Уперше вони виступили у 2003 році на благодійному концерті в кінотеатрі “Промінь”. Перший успіх окрилив, додав сил. А вони їм ой як потрібні! Адже те, що нам дається легко й звично, цим людям доводиться долати вельми непросто, починаючи від шляху на репетицію й повернення додому. До речі, недавно одне із таких повернень для хористки закінчилося вельми неприємно. Вже в під’їзді будинку якийсь негідник наважився вирвати у незрячої жінки сумочку. Та спробувала боронитися, а в результаті була жорстоко побита.
2. ПОЛІТ НАД ТЕМРЯВОЮ — Я хотів створити хор, тому питання, чи буде це важко, не стояло,— розповідає о. Олександр. — Хоча психологічно спочатку було неймовірно складно. Мені було дуже шкода цих людей і мусив пройти час, доки переборов себе, зрозумів, що мої хористи не потребують поблажливості, не хочуть, щоб їх жаліли. Спочатку їх було більше, але з різних причин частина відсіялася, нині в хорі співає 13 осіб, усі — з першого дня заснування. Зізнаюся, коли, напросившись на зустріч, я переступила поріг колишнього “червоного кутка”, що слугував репетиційною залою, почувалася дещо непевно. На відміну від о. Олександра, я ще не переборола себе, аби ставитися до незрячих так, як і до решти людей. Тим паче, була приголомшена звісткою про те, що близька знайома, подруга юності, зненацька втратила зір. “Так не буває! Так не може бути!” — протестувало усе моє єство. — На жаль, буває, і то не зрідка,— переконували мене хористи, яких я попросила розповісти про себе. — Перший рік — то була для мене просто катастрофа, здавалося, що життя закінчилося,— ділилася найболючішим Леся Хижук. — Але дуже важливо, як до твоєї біди поставиться оточення. Мені дуже допомогли батьки, чоловік, друзі... Зрештою, починаєш розуміти, що життя триває, що є інші цінності... Жінка говорить так щиро й переконливо! А тим часом сюжет її долі міг би позмагатися із сюжетом будь-якої мелодрами. Спочатку було все, як у всіх: юність, закоханість, побачення, весілля... А через два місяці після одруження взимку вона якось невдало впала. Крововилив, ускладнення. Далі — нове життя у темряві, яке триває ось уже сьомий рік, до якого довелося звикати й Лесі, і її близьким. — Тепер я намагаюся робити всю домашню роботу, от тільки рідні часом дивуються, чому світла не вмикаю?— завершує жінка свою невеселу оповідь. Орест Коцюба — родом із Львівщини. Закінчив культосвітнє училище, а згодом — музичний факультет Дрогобицького педінституту. Він — чи не єдиний у хорі, хто має вищу музичну освіту. У нього — зовсім незряча дружина і четверо, на щастя, здорових дітей! У Ольги Гречко — також незрячий чоловік і син, який через проблеми із зором змушений навчатися у спеціалізованій школі-інтернаті у Клевані. Школа ця знайома й багатьом іншим хористам. Ольга з гордістю розповідає, що чоловік Анатолій — чемпіон світу із параліфтингу, нещодавно виступав у Чехії. У кожного із тринадцяти — своя життєва драма і свої маленькі радощі. Слухаючи хористів, почуваю сором за ту частину суспільства, яка, будучи повносправною, будує його “під себе”, мало дбаючи, або й начисто забуваючи про тих, до кого доля раптом виявилася немилосердною. Мої співрозмовники намагалися уникати розмов про труднощі їхнього життя. Та проблеми, як мовиться, самі давали про себе знати: відсутність роботи, жалюгідні пенсії, десятки побутових дрібниць, які стають подекуди непереборними труднощами. Добре, якщо є хтось поряд, бодай, і слабозрячий, хто може стати провідником. Але так є не завжди. “Який це тролейбус?” — запитав якось на зупинці один із співрозмовників. “Червоний!”— почув у відповідь. Тому вони так цінують можливість зібратися разом і вилити душу перед Всевишнім. Вони все мусять сприймати на слух і тримати в пам’яті. А церковний спів вельми непростий, існують кілька варіантів різних розспівів. І те, що для звичайного хору сприймалося б цілком буденно, для них звучить як справжня перемога: нещодавно у храмі Всіх святих землі Волинської вони під час ранкової служби повністю співали Літургію. Вивчити слова двогодинної служби непросто навіть зрячому. Влітку 2003 року (а відтоді й кожного Успенського посту) співає хор незрячих із Луцька у Свято-Успенській Почаївській лаврі, а також у Чорторийському чоловічому монастирі. Вони — незмінні учасники всіх благодійних концертів, адже мають у репертуарі й концертні твори. Прощаючись із своїми співрозмовниками, переживала двояке відчуття: ніби впірнула у безмір людського болю й очистилася у покаянній молитві й вічних звуках піснеспівів. Адже кожну репетицію вони розпочинають і закінчують молитвою: за себе і за всіх нас! А ще пригадалося, як колись давно, на хвилі емоцій народилися рядки: “Нехай! Нехай! Любов моя сліпа! Але душа стає такою зрячою...”. Либонь, то було інтуїтивне прозріння. Що таке “зряча душа”, по-справжньому я зрозуміла лише тепер, поспілкувавшись із цими людьми.
