За історичними матеріалами, спогадами, зібраними лікарем, завідувачкою відділення торакальної хірургії Рівненської обласної лікарні Оленою Джигою, уродженкою цих місць, неподалік церкви є чималий мурований склеп, якому приблизно 325 років. Склеп закритий величезною кам’яною плитою, привезеною з Києва шістьма парами коней...
Рівно два століття, підставляючи, мов вітрила, природним та історичним буревіям свої масивні, ще досить “кремезні” стіни, височіє на одному з пагорбів села Грушів Іваничівського району цей храм. Його заклали ще в 1791 році на честь Різдва Пресвятої Богородиці. А завершили будівництво і розпис цієї споруди у 1803 році брати Яків та Іван Глинські. За переказами, в будівництві храму брали участь жителі навколишніх сіл Волині та Львівщини. Тому й місце для нього вибрали відповідне. Біля основи пагорба, де розташувалася церква, перетинаються шляхи з Волині в Галичину. А ліс навкруги і ставок неначе охороняють село і церкву від недоброзичливих поглядів. Доля церкви, як і села, — складна. У Першу світову війну, евакуйовуючись, люди зачинили церкву з усіма її цінностями й атрибутами на замки, скропили свяченою водою і забили дошками, а коли повернулися, то застали розграбованою, без дзвонів і даху. Селяни страшенно бідували у ті роки, але церкву свою відбудовували. Тоді й поставили на ній невеличкий купол, а згодом і більший. Спускну ікону Божої Матері парафіяни принесли зі святих почаївських місць. У 1941 році, боячись чергового пограбування, ризикуючи своїм життям, селяни знімали і закопували дзвони у землю, ховали у тайниках дорогоцінні речі і йшли боронити своє село, Україну від поневолювачів. Біля церкви односельчани насипали високу могилу тим, хто боровся за визволення України. Та з приходом радянської влади її зрівняли з землею. І лише за часів незалежності, в 1996 році, з ініціативи вчителя місцевої школи Володимира Ребрини на місці могили знову насипали високий курган і встановили масивний хрест з написом “Борцям за волю України”. За історичними матеріалами, спогадами, зібраними лікарем, завідувачкою відділення торакальної хірургії Рівненської обласної лікарні Оленою Джигою, уродженкою цих місць, неподалік церкви є чималий мурований склеп, якому приблизно 325 років. Склеп закритий величезною кам’яною плитою, привезеною з Києва шістьма парами коней. На плиті лише дата й ім’я, яке зараз дуже важко прочитати. Склеп у 1892 році відкривали для поховання у ньому двох синів 8- і 10-річного віку місцевого священика Котульського, які померли в один день від якоїсь невідомої тоді дитячої інфекційної хвороби. Відкривання склепу засвідчило, що тут захоронений, судячи з багатого вбрання і спорядження, козак заможного роду. Біля нього лежала красива, оздоблена дорогоцінним камінням шабля. На камені з трудом можна було прочитати напис: Нечай. За переказами, козак був похований у Грушеві тому, що на той час лише тут була православна церква. Дружина священика не погоджувалася з рішенням чоловіка і просила перепоховати дітей, бо їй щоночі снилося, що козак виганяє їх із свого склепу. Вона дуже сумувала за синами і через три місяці померла сама. Пам’ятник їй спорудили поруч із стародавнім склепом. Ось такі історії бережуть стіни давнього храму, що потопає нині в зелені та осінній позолоті садів і лісу. Нещодавно, коли весь православний світ уклонявся іконі Божої Матері, спасительки роду людського, до свого 200-літнього храму помолитись, отримати Божу благодать і відзначити славний двохсотлітній ювілей прийшли його парафіяни. Люди, які з покоління в покоління передають святу віру, виховують дітей, підтримують чистоту і благоустрій у сільській церкві та навколо неї. Завдяки їхнім старанням на чолі зі старостою Миколою Крисою храм виглядає нині зовні й усередині дуже ошатним. У 2000 році коштом сільської громади храм, який належить до УПЦ Київського патріархату, був у міру можливостей відреставрований. Однак для його повного оновлення потрібні ще чималі кошти. Тому селяни сподіваються на допомогу влади у цій благородній справі та сприяння тих, хто в цій церкві хрестився, отримав Божу благодать і працює на теренах України, близького і далекого зарубіжжя. Урочисту Божу службу з нагоди свята відправили священик місцевого храму протоієрей Миколай, вихідець із Грушева ієрей Володимир, настоятель церкви села Соснина, протоієрей отець Володимир, настоятель храму села Менчиці. Красива, мов писанка, церква, у якій навіть у найважчі для країни часи служба Божа відправлялася лише українською мовою, стоїть і стояти буде, благословляючи життя, возвеличуючи Бога та прославляючи людей, які тут народились. Петро ПАСТУШАК. Фото автора.
