В оселі Лідії Ліщук із села Криничне Маневицького району оновилися ікони
Велика радість то була в родині Ліщуків — народилась третя дитинка. Чоловік Лідії Панасівни, тяжко хворіючи і маючи слабку надію одужати, попросив синочка назвати його іменем.
– Буде тобі та двом нашим донечкам – Тамарі і Галині – згадка про мене, бо, може, й не доведеться побачити їх дорослими, – говорив господар
В оселі Лідії Ліщук із села Криничне Маневицького району оновилися ікони.
Велика радість то була в родині Ліщуків — народилась третя дитинка. Чоловік Лідії Панасівни, тяжко хворіючи і маючи слабку надію одужати, попросив синочка назвати його іменем. – Буде тобі та двом нашим донечкам – Тамарі і Галині – згадка про мене, бо, може, й не доведеться побачити їх дорослими, – говорив господар
Руслана ДУБРОВСЬКА
Так і зробили – з’явився у сім’ї Ліщуків із Криничного Маневицького району маленький Володимир Володимирович. Проте доля змилувалась над батьком малюка – велика жага до життя допомогла подолати тяжку недугу і він неначе вдруге народився. Покотилось життя вихором – повиростали діти, дівчата повиходили заміж, оженився і Володимир. Вже й онуки дитячим сміхом, немов дзвіночки, звеселяли оселю стареньких. Проте час не зупинити. Коли скроні посріблила сивина, а старість холодним вітром прокралась у душу, пішов у вічність господар, проживши славних сімдесят три роки. Покинула душа тіло якраз на Різдво – 7 січня. Син, проводжаючи в останню дорогу рідну людину разом з усією родиною, знав, що невиліковна недуга точить і його тіло. Рівно через один рік та один місяць – 7 лютого – доля винесла вирок і Володимиру молодшому. Хвороба загасила його свічечку — не стало, як і батька. Перестало битись серце сина в ту ж саму годину – для обох зайшло сонце за обрій життя тоді, коли стрілки на годиннику відлічили двадцять хвилин по четвертій. Слова Лідії Панасівни – то сльози серця. Слухаючи її розповідь, мимоволі відчуваєш біль жінки, котра втратила двох дорогих людей. Рятуючи сина, не шкодувала вона грошей на ліки, а тому довелось продати всеньке господарство, яке стільки років наживали. Не зуміли вирвати із лап смерті ні київські, ні райцентрівські лікарі. Шукаючи розради та допомоги в Господа, постійно до Нього зверталась, прохаючи лише одного. За християнським звичаєм замовила службу за здоров’я сина. Кажуть, Бог забирає найкращих, проте як важко змиритись із цим материнському серцю. Лише через декілька місяців після втрати Лідія Панасівна поїхала в церкву села Тростянець, де також молилась за порятунок Володимира, і попросила отця служити не за здоров’я, а за упокій. Не знала тоді жінка, що слова, мовлені настоятелем, виявляться пророчими: «За ваші страждання хай пошле вам Бог велику благодать і спокій душі». Жила жінка з цією надією. Не раз питали її односельці, чи не моторошно жити одній у великому будинку, на що та відповідала: «Я не сама, а з Богом». Одного грудневого дня в оселю Лідії Ліщук зайшов сусід, щоб, як завжди, принести дров та води, бо бабуся сама вже не здужає. Господиня в обідню пору якраз відпочивала і одразу не зрозуміла, чому Іван Панащук почав її схвильовано будити. Коли прослідкувала за його поглядом, одразу не збагнула, що відбувається з іконою Варвари. Вся вона заіскрила, від неї йшло яскраве світло, осяваючи все довкола. А сила зсередини лилась така, що гвіздки, котрими була прикріплена з тильної сторони, повипадали. Позолота на іконі стала округлою і змінила колір замість блідо-жовтого на червонуватий. Лик та кисті руки святої зарум’янились і полотно стало настільки довершеним, що не сумніваєшся – це творіння пензля Небесного Майстра. Угледівши таке диво і зрозумівши, що відбувається, жінка одразу подзвонила до дочок, котрі з сім’ями проживають у Луцьку. Через декілька годин уся родина зібралась біля святині, ставши свідками великого Божого благословення. Запитую в Лідії Панасівни про вік ікони. Виявляється, її принесла із Ситниці ще бабуся моєї співрозмовниці, коли йшла в Криничне у невістки. Після цього образ мучениці Варвари потрапив до матері у спадок і поряд з іншими святинями знаходився в її оселі. Одного разу дочка Лідії Ліщук, прийшовши до бабусі, вкотре захоплено роздивлялась святих. Бачачи таку зацікавленість, жінка запропонувала внучці вибрати будь-яку, що найбільше сподобалась. Погляд дівчинки зупинився якраз на іконі мучениці Варвари. Ось так потрапив цей оберіг до Ліщуків. Отож, цьому неоціненному спадку більше ста років і, найімовірніше, реліквію збереже ще не одне покоління родини. Дива в оселі не припинились оновленням ікони мучениці Варвари. Поряд на стіні знаходиться ще одна – Ісуса Христа, якій близько ста років, і процес її оновлення також помітний. Слухаючи, з яким трепетом Лідія Панасівна розповідає про оновлення ікони, скільки молитв вона їй присвятила, бачачи, що в її очах з’явився сенс буття, розумію, що все не випадково. Бог неначе подарував жінці надію, вдихнувши у душу, пригнічену смертями рідних людей, друге життя. – Деякі люди не вірять мені, – ділиться моя співрозмовниця, – мовляв, намалювала сама. Але я на них не зважаю, оскільки бачила все на власні очі. Проте є й такі, котрі приходять, приносять дари Варварі, звертаючись до мучениці з молитвами про допомогу. Ікону освятив священик, але за велінням Лідії Ліщук образ залишиться в її будинку, на тому місці, де сталось диво. Бачила, що Лідія Панасівна дуже хоче, аби я не сумнівалась в істинності її слів не заради якоїсь примарної слави чи популярності, а заради віри. Придивившись уважно до лику мучениці, переконалась, що рука людська тут ні при чому. А тому стала, перехрестилась і помолилась. А скептикам, які сумніваються у правдивості цієї події, лише скажу словами з Біблії: «Блаженний той, хто не бачив і повірив... Тож хай буде вам по вірі вашій...»
