Волинянка без ніг наздогнала своє щастя в Німеччині (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 34.19
Волинянка без ніг наздогнала своє щастя  в Німеччині (Фото)

У березні Богдана Караванська і її обранець у Луцьку оформили шлюб.

Фото зі сторінки Богдани Караванської у фейсбуці.

Волинянка без ніг наздогнала своє щастя в Німеччині (Фото)

Про Богдану Караванську з Луцька часто розповідали засоби масової інформації. Її фотографії прикрашали перші сторінки газет. І не дивно, бо дівчина, яка народилася без ніг, — майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, тричі здобувала «бронзу» під час кубків світу з лижних гонок та біатлону, була срібною призеркою чемпіонату Європи з параволейболу. Але цього разу мова піде про інші її перемоги

На весілля наречений одягнув вишиванку

Минулий рік був особливим для Богданки. Пригадую, ми зустрічалися напровесні. Тоді дівчина лише загадково усміхалася, коли я запитувала, чи ніхто не завоював її серце. А вже влітку побачила у фейсбуці фотографії закоханої пари на фоні пам’яток старовини в Німеччині. І обличчя нашої іменитої землячки на них було таким просвітлено–щасливим, що все від­разу стало зрозуміло.

Змалку дівчина багато сил і часу віддавала заняттям у спортзалі.
Змалку дівчина багато сил і часу віддавала заняттям у спортзалі.

 — Ми познайомилися у соціальних мережах, довго спілкувалися, пізнавали одне одного. А потім я одержала запрошення приїхати до Німеччини. Мама допомогла дістатися до аеропорту, а далі подорожувала сама. Це було нескладно, бо мене зустріли, оточили увагою. Ми почувалися так, наче знаємо одне одного давно. І навіть мовний бар’єр не заважав. Я, до речі, трохи розмовляю німецькою, але багато чого можна було зрозуміти й без слів, — розповідала згодом дівчина.

Два тижні вона провела в гостях — і цього було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки їм добре і затишно бути разом. Туристичні маршрути, романтичні вечері, веселі пригоди… А потім удвох приїхали в Україну — і вже Богдана показувала рідний Луцьк, знайомила гостя з мамою і сестрою.

Усі, хто добре знав дівчину, зовсім не дивувалися, що симпатичний, здоровий молодий чоловік захопився нею. Доля послала цій красуні багато випробувань, але Бог обдарував її сильним характером, доброю вдачею, вмінням долати всі труднощі з усмішкою, без нарікань.

Богданка народилася без ніжок. До семи років не вилазили з мамою з лікарень. То були важкі 1990–ті, коли не виплачували зарплат, і Марія Петрівна, яка сама виховувала двох донечок, з останнього стягалася, аби повезти свою особливу дівчинку до столичних спеціалістів.

— Мені радили змиритися, бо ніг нема і не буде. В Інституті ортопедії і травматології, де Богданку оперували, формували культі, її вперше посадили у маленький візочок. Дитині було трохи більше року, а вона сама стала перебирати рученятами — і поїхала. Лікарі намагалися розрадити, бо в моєї кровинки були ще й серйозні вивихи кульшових суглобів. Нас чекали довгі місяці мук у спеціальних металевих конструкціях, щоб уже потім можна було думати про протези, — згадує мама Марія Петрівна, яка мужньо ділила з донечкою всі випробування.

Їй треба мати сильні руки, щоб давати собі раду. Ось приїхала з магазину, склала візок, піднялася з ним сходами у квартиру на четвертому поверсі.

Дівчинка змогла піднятися з візка завдяки німецьким благодійникам. Марія Петрівна досі вважає, що тільки Бог міг послати їй доброго ангела в образі старенької санітарки, яка підказала адресу Мальтійської служби допомоги в Луцьку. Так відбулося знайомство з Гюнтером і Вірою Блеккер, які перейнялися долею дитини, оголосили збір коштів на її протезування. Фото маленької Богдани з білим бантом на голівці було на перших шпальтах німецьких газет.

«Спорт для мене – не тільки сяйво нагород, а важка праця і повна самовіддача», – каже Богдана Караванська (друга зліва).
«Спорт для мене – не тільки сяйво нагород, а важка праця і повна самовіддача», – каже Богдана Караванська (друга зліва).

 — Уявляєте, не так давно у фейсбуці я познайомилася з одним із моїх рятівників, який пригадав і той знімок, і те, як він перераховував кошти, щоб німецькі спеціалісти могли приїхати до Луцька, зняти мірки й виготовити для мене перші протези, — дивувалася несподіваним поворотам долі Богдана, зізнаючись, що з того часу в її серці Німеччина зайняла особливе місце.

І треба ж так було статися, що саме в цій країні знайшла Богдана і своє кохання. У березні цього року вона вийшла заміж саме за громадянина Німеччини. На весілля вони обоє одягнули вишиванки…

А люди казали: «І нащо дівчинці та штанга?..»

«Богдана заслуговує на велике щастя. Вона працювала над собою до сьомого поту, щоб стати успішною, самодостатньою, всупереч своїй інвалідності. І при цьому залишилася ніжною, милою, не загордилася, хоча досягла багато», — казали знайомі й друзі, довідавшись про зміну її статусу.

Змалку, коли вчилася ходити на протезах, кожен крок коштував великих зусиль. Поверталася зі школи, а культі були синіми від перенавантаження.

— З тих пір довелося змінити більше десятка цих металевих ніг. І хоч на них мені важко, але протези дають змогу не дивитися на інших знизу вгору, почуватися «на рівних», — філософськи оцінювала ситуацію дівчина.

Активну і наполегливу юнку підтримувала вся родина. Марія Петрівна в той час перебралася з доньками до батьків у Турійський район. Звідти їздили з Богданою тричі на тиждень — за 50 кілометрів — до Ковеля на тренування. Коли не встигали на рейсовий автобус, виручав мамин брат, виїжджав за племінницею.

Богдана з вдячністю  згадує, що перші  протези  їй подарували  німецькі  благодійники.
Богдана з вдячністю згадує, що перші протези їй подарували німецькі благодійники.

 — Одного разу пішки добиралися з Турійська до Ловищ. І це після того, як у спортзалі добряче натомилася. Мій перший тренер Валерій Павлович Дружинович запропонував займатися пауерліфтингом, і я досі люблю штангу, — із вдячністю згадує Богдана свого наставника, під керівництвом якого здобула не тільки перші спортивні перемоги, а й впевненість у собі.

— Мені люди часто казали: «І нащо дівчинці та штанга?» — підтримує доньку Марія Петрівна. — Але їй треба мати сильні руки, щоб давати собі раду. Ось приїхала з магазину, склала візок, піднялася з ним сходами у квартиру на четвертому поверсі. І не потребує допомоги. Богдана ж піднімала штангу, що важить майже вдвічі більше, ніж сама.

Богдана піднімала штангу, що важить майже вдвічі більше, ніж сама.

Згодом були інші види спорту, змагання, нагороди. Але зараз спортсменка «взяла паузу». Закінчила Академію рекреаційних технологій і права, здобула вже другу вищу освіту. Професія реабілітолога їй ближча, аніж фінансиста, адже багато чого з теорії фізичної реабілітації життя змусило давно пройти на практиці.

— Але гантелі у мене вдома не припадають пилом. Тренуюся щодня, щоб не втрачати форми. Завдяки спорту я побувала майже у 20 країнах світу, стала самостійнішою, сильнішою. До речі, була і в Німеччині на змаганнях. Але тоді не було змоги пізнати її по-справжньому. Зовсім по–іншому сприймалося все, коли ми подорожували Німеччиною удвох із коханим. Зараз живемо в Луцьку, винаймаємо квартиру. Чоловік мій спокійний, врівноважений, я — непосидюча і швидка. Певно, так Бог парує, що протилежні натури доповнюють одна одну, — міркує дівчина.

Зізнається, що й у час карантину, коли навіть подружнім парам зі стажем було непросто залишатися «ув’язненими» в квартирі, вони з чоловіком не втомилися бути вдвох, бо є спільні інтереси, є справжні почуття. Адже коли кохаєш, світ видається теплішим, добрішим і щасливішим, а труднощі й проблеми легше долати разом.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.