Ніби вчора побралися, а вже у минулому і срібне весілля.
«Ця дівчинка буде матушкою»
Так сказала дружина священника, яка тримала на руках крихітну Ларису під час хрещення. Ця маленька дівчинка виросла і вийшла заміж за свого недавнього однокурсника, з яким навчалася у Волинському державному університеті. Обоє стали викладачами цього ж вишу. А як же пророцтво? Воно таки збулося: через 10 років подружнього життя чоловік Лариси Микола Савчук був рукопокладений у священники владикою Луцьким і Волинським УПЦ КП Михаїлом. Нині він — настоятель Благовіщенського храму ПЦУ в Луцьку
«Тоді навіть забороняли говорити про церковні обряди»
У кожного свій шлях до Бога. І нічого у житті немає випадкового. З цього почалася наша розмова із матушкою Ларисою. Жінка, яка народилася на початку 1970-х років, каже:
— Я розумію, чому так, а не інакше все склалося. Мій прадід Сергій по маминій лінії до кінця своїх днів служив безоплатно дяком у храмі. А ще долю мені вимолила бабуся Галіна, яка була дуже набожна. Я з батьками приїжджала з Луцька у село Кораблище, що на Рівненщині, звідки родом мама, і бачила, як у неї кожен день проходить у молитвах. Вона, до речі, й потурбувалася, щоб мене похрестили невдовзі після народження. Це ж була епоха атеїзму. Тоді навіть говорити про церковні обряди не можна було. А мене тайком повезли в якесь маленьке село на Рівненщині, як розповідала згодом мама. Дружина настоятеля місцевого храму тримала на руках під час таїнства хрещення. І вона сказала: «Ця дівчинка буде матушкою»…
Я розумію, чому так, а не інакше все склалося. Мій прадід Сергій по маминій лінії до кінця своїх днів служив безоплатно дяком у храмі.
Матушка Лариса — лучанка у першому поколінні. Сюди за направленням приїхали з Рівненщини її батьки — викладачка та інженер. А отець Микола народився у селі Тростянка Рожищенського району. Його мати — педагог, якийсь час директором школи працювала. Тобто і мови не могло бути про наближеність до релігії. Але якось відкрилася така таємниця: коли ремонтували церкву у Тростянці, то знайшли капсулу, закладену у фундамент, і з’ясувалося, що прадід Миколи був фундатором цього храму.
Після школи Лариса мала вступати у столичний медінститут імені Богомольця. Але у матері було хворе серце, і вона боялася залишати її саму у Луцьку (дівчина — одиначка в сім’ї). А Микола свого часу не пройшов за конкурсом у цей же виш. Він був призваний на строкову службу. Коли ж повернувся з армії, то й Лариса підросла (вона майже на 5 літ молодша). Тоді їхні стежки й перетнулися: вони стали студентами історичного факультету Луцького педагогічного інституту, який у 1993 році набув статусу Волинського державного університету імені Лесі Українки. Вчилися в одній групі.
«Перший раз поцілувалися на заручинах»
— І я, і Микола вибрали археологію, — розповідає моя співбесідниця. — А, одержавши дипломи, залишилися працювати на кафедрі у Михайла Кучинка. Ще ж ми співали у студентському ансамблі «Розмай». Не раз, коли на сцені грали весілля, то були навіть у ролях нареченої і нареченого. Але на цьому все і закінчувалося. Ніяких зустрічей-побачень у нас не було, хоч багато часу проводили разом…
Одне слово, і Лариса залицяльників мала, і Микола — дівчат.
— Після закінчення університету, — пригадує жінка, — мені в один день троє хлопців зробили пропозицію руки і серця. Микола якраз третій потенційний наречений. Коли я сповістила пізнього вечора новину: «Мамусю, приходив ще й Коля — сватів засилатиме», то перший раз мама сказала: «Дитино, ти що — не мудра? Що ж ти з ними будеш робити?». «Мам, — відповіла я, — хто перший до хати зайде — за того і заміж вийду. Зрештою, це ж тільки заручини…». І першим прийшов Микола з букетом троянд у мій зріст. Коли я вже йому сказала «так», ми вперше з ним поцілувалися. Це було 17 липня 1994 року. Сорок днів того літа дощу не було, і враз він пішов дуже рясний. А це ж на щастя! У вересні вже справляли весілля.
«Ти, Миколо, служитимеш у церкві, а ти, Ларисо, возитимеш тисячі людей по світу»
Літа минали. Подружжя Савчуків працювало в університеті, займалися, як каже матушка Лариса, своєю улюбленою археологією, співали, як і раніше, в художній самодіяльності. А дітей Бог не давав. І ось мати каже Ларисі: «Що ви все по сценах та по сценах. Це добре, що Господь обдарував голосом, — треба у церкві співати». І сама ж пішла до отця Миколая у Миколаївську церкву Луцька. «Отче, мої діти хочуть бути хористами», — сказала йому. Він радо їх прийняв.
– Після закінчення університету, — пригадує жінка, — мені в один день троє хлопців зробили пропозицію руки і серця. Микола якраз третій потенційний наречений.
— Потім, — розповідає матушка Лариса, — ми співали у Свято–Троїцькому соборі: Микола — в «Оранті», а я — з хористами, яких парафіяни чули в будні. Мої батьки померли, дітей у нас із Миколою не було. Розпач мене брав. Уже й думка з’являлася у монастир піти. Але Господь по-іншому повів життя. Якось прийшли ми до владики Якова, який очолював Волинську єпархію УПЦ Київського патріархату. Ми дуже часто й багато спілкувалися з ним. А цього разу просили благословення на захист дисертацій, які писали. Владика й каже: «Захищайтесь — не захищайтесь, а працювати в університеті ви не будете». Далі до Миколи: «Ти будеш служити в церкві». І до мене: «А ти возитимеш тисячі людей по світу» (так я вперше тоді почула про те, що колись займатимусь паломництвом).
Микола таки писав дисертацію. Але обоє вже попрощалися зі «своєю» археологією. Лариса перейшла працювати у школу № 21. У 2001-му Бог послав їм синочка, якого назвали на честь прадіда Лариси Сергієм (другий син Ілля народиться менш як через два роки). І ось одного разу владика Яків каже Миколі перед поїздкою в столицю: «Коли я повернуся, то хочу тебе рукопокласти». Правда, сталося так, що, на жаль, з Києва владика Яків повернувся вже в домовині. А висвятив у священники Миколу Савчука митрополит Михаїл, який очолив Волинську єпархію.
Так історик, який писав дисертацію на тему археології, став священником. Відклавши наукову роботу, пішов вчитися у духовну семінарію. Спочатку правив службу в капличці, а потім узявся за будівництво Благовіщенської церкви в обласному центрі. Матушка Лариса — регент. А ще владика Михаїл запропонував їй очолити паломницький центр УПЦ Київського патріархату і возити вірян по світу. До речі, сім років поспіль матушка Лариса доставляла на Великдень в Україну Благодатний вогонь зі Святої Землі.
«Наш тато не ховатиметься за чужими спинами»
Не могли ми не згадати і того, що отець Микола в 2014 році побував у зоні АТО як капелан. Він був серед перших священників, які поїхали на Схід України, де йшло бойове протистояння, оскільки мав за плечима строкову службу в армії.
— На сімейній раді вирішували це питання — їхати чи не їхати на війну, — розповідає матушка Лариса. — І сини сказали: «Наш тато не буде ховатися за чужими спинами». Три місяці був отець Микола на передовій. І я до нього їздила. Мене привезли, пригадую, у Костянтинівку, де штаб стояв. Кажу: «Що ви мені показуєте штаб — я хочу побувати в окопах, побачити, де рюкзак мого чоловіка стоїть». Не забуду, як під час обстрілу він мене так закривав, що дихати не було чим. Говорив: «Як мене вб’ють, то таке… А ось як тебе не стане, то що я сам із дітьми буду робити?..».
Не забуду, як під час обстрілу він мене так закривав, що дихати не було чим. Говорив: «Як мене вб’ють, то таке… А ось як тебе не стане, то що я сам із дітьми буду робити?..».
…Щодо дітей, то молодший Ілля перейшов в 11-й клас. А ось на старшому, Сергієві, як розповіла матушка Лариса, збулося пророцтво старця зі Святої Землі, який побачив у ньому, як висловився, сильного лікаря, «але від Бога — тобто священника». Юнак, який навчався в Києві в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця й у Волинській православній богословській академії, в цьому році після 2-го курсу залишив виш у столиці, де здобував фах лікаря, і вибрав духовну стезю. Бо це — його.
