Літаючі тарілки тьоті Зіни

Тьотя Зіна, коли готує борщі та ліпить котлети, завжди милується «краєвидами». Іноді бачить, як дівчата-студентки витріпують килимки, сушать колготки і блузки, приладнавши шнурки під вікнами, як цілуються на підвіконнях… Всяке бачить… 

Третій чоловік тьоті Зіни, пенсіонер на вихідні і сторож у будні, старається приходити додому вчасно. Та не завжди йому це вдається – доводиться діставатися на Майорівку у переповненому транспорті, де повно студентів і не тільки. Чоловіка тьоті Зіни звати Зеник. 

Пан Зеник, колишній працівник великого заводу, не любить і ніколи не любив отої військової дисципліни, до якої його хоче привчити тьотя Зіна. Не дивно, адже її попередні чоловіки були військовими. 

Того вечора пан Зеник таки добряче спізнився. Вечеря була уже двічі розігріта і двічі вистигала. Тьотя Зіна сиділа перед телевізором і нервово змотувала нитки у клубочки та сортувала їх за кольорами. Вона вже передумала-перегадала сотні варіантів, що ж такого могло статися з її «Зеніком», як вона його називала… 

А чоловік спокійно відчинив двері своїм ключем, роззувся у коридорі та зазирнув у велику кімнату:

– Здоров, Зінулько! Зголоднів, як вовк! Що маєш попоїсти?

– Сам собі візьмеш!

Такого пан Зеник ще не бачив і не чув – завжди зібрана і організована дружина зазвичай зустрічала його теплою вечерею, а тут – на, маєш! 

Тьотя Зіна без попередження вихопила з-під носа «Зеніка» миску з позимнілими стравами і жбурнула у кватирку…

Того вечора тьотя Зіна влаштувала чоловікові правдивий «рознос» із усіма супровідними емоціями і театральними фразами. Ну, так, він добряче спізнився. Так, він знав, що вона рівно о тій годині розігріває йому вечерю. Але ж так сталося – затримався чи не вперше за десять років їхнього спільного життя, не мав як подзвонити. То навіщо ж так лементувати?

Ах, так – тьотя Зіна сказала, що це абсолютно вибило її зі звичного розпорядку дня. Що вона не могла нічого робити, а тільки скручувати нитки, аби заспокоїти нерви. Довелося відмовити одній важливій замовниці, адже було заплановано виплести їй ажурну кофтину, а тут – все шкереберть… 

Мабуть, пан Зеник також назбирав трохи злості – малої та не дуже – терпець йому урвався, і він чи не вперше заявив, що ніколи не просив розігрівати йому вечерю… Що може і сам… Адже він ніколи не любив ніяких чітких планів, а в житті завжди вдало імпровізував, і все йому вдавалося, і на все мав досить часу… 

Оце було останньою краплею, яка вилилась із чаші терпіння у душі тьоті Зіни. Вона без попередження вихопила з-під носа «Зеніка» миску з позимнілими стравами і жбурнула у кватирку… Не знаю, чи влучила та миска комусь в чоло, чи ні, але слідом за мискою полетів баняк із борщем, тоді ополоник, а вже наприкінці – горнятко із захололим чаєм… Хтось із вікна, що навпроти, ошаліло дивився, як по газоні нещадно розтікаються червоні патьоки борщу, як на кущах висять макарони, а випадковий песик жадібно ковтає котлету, що впала йому мало не з неба!

Пан Зеник, голодний і злий, замкнувся у ванній – зашуміла вода… Тьотя Зіна нервово стерла зі стола недоречні краплі, перемила ще раз усі чисті тарілки, переклала у шафах банячки і пішла обурюватись у велику кімнату. 

Наступного дня тьотя Зіна жалілася на пана Зеника його дорослій доньці. Вона шукала співчуття і розуміння, а натомість дістала тільки добру порцію іронії:

– Знаєте що, тьотю Зіно, наступного разу, коли будете викидати баняки через вікно, скажіть студентам, нехай собі впіймають і поїдять… Вони ж завжди голодні… 

Тьотя Зіна гордо змовчала, адже на що можна було сподіватися від рідної доньки «Зеніка»?! Хіба що на те, що її порядків і дисципліни й так ніхто належно не оцінить… А дарма… 

Тому, якщо колись вам доведеться бувати на Майорівці, і ви бачите над головою літаючі тарілки, то знайте, що то з ініціативи тьоті Зіни, і що «Зенік» нині знову десь затримався і не попередив її по телефону. 

Оксана КРИШТАЛЕВА, м. Львів.