«Яким має бути поцілунок, щоб пам’ятати про нього все життя?»

– Кава теж готова, – каже він, киваючи в бік стола, так, ніби і не почув запитання, – але кава, на відміну від ігристого вина – це не про поцілунки, кава – це про «чому б і ні?» чи про ранок після першої, і будь-якої наступної, ночі кохання. Кава ритуальна, як привід побачитись, або вже домашня – щось на кшталт «ми разом зустрічаємо ранок».

Він віртуозно розливає вино по келихах:

– Шампанське нестримне і божевільне. Воно про хаос і безлад, про дивні, непередбачувані вчинки, про які зовсім не шкодуєш, лиш згадуєш з посмішкою. Воно – веселе і дурноверхе, як біла піна, яка займає дві третини келиха, а тоді зникає, як нічні пристрасті, коли сходить сонце. 

Шампанське – безсоромне, але поверхневе, воно ніколи не затягує в чорні безодні, воно – це просто грайливі бурунисті хвилі на сонці. Піна тимчасова. Шампанське – це момент. 

Демон перериває довгий монолог, щоб пригубити келих. Я користаюся моментом, щоб подати репліку:

– А кава?

Демон береться пояснювати:

– Кава – не божевільна. Вона – гаряча і гірка. За кавою обговорюють плани на день. Вона буває розслаблена, коли прикрашає початок дня чи перерву в роботі, а буває навіть ділова. Шампанське діловим не буває.

Я погоджуюся. Хоч і за шампанським вирішується багато справ. Але це про інше.

– Що ж тоді з поцілунками? – запитую.

Демон зриває рожеву троянду і запихає її в кишеню сорочки, як імпровізовану бутоньєрку.

– А що з поцілунками? Більша ймовірність поцілуватися, звісно, після шампанського. Хоч поцілунки доступні і просто так. Поцілунки солодкі. П’янкі. Глибокі. Ніжні. Пристрасні. Цілуватись приємно.

Але.

Він нахиляється до мене і каже по-змовницьки:

– Не всі поцілунки пам’ятаються все життя.

А тоді підморгує, тягнеться до пляшки, щоб знову наповнити келих:

– Не знаю, чому. А якийсь – пам’ятається.

Буває поцілунок – як серпнева злива – очікувано живильний.

Я ж сьогодні – просто майстер однослівних запитань. І я питаю: 

– Чому?

Демон дивиться на мене, як на нерозумне дитя:

– Тому, що він розбудив у тобі щось, чого ти про себе не знав. 

Взагалі не уявляв, що можеш таке відчувати.

Хоч, здавалося б, що ще можна не знати про себе, коли цілувався незлічиму кількість разів? 

І от ти думаєш – це буде просто поцілунок. Так, перший саме із нею, але і це – нічого аж надзвичайного. 

А насправді… – він завмирає, тримає довгу театральну паузу і, не дочекавшись запитання, продовжує:

– Насправді ніколи не знаєш, який поцілунок ти запам’ятаєш назавжди.

Буває поцілунок – як серпнева злива – очікувано живильний. Він, як і злива, проникає у всі твої тріщинки, заповнює порожнечі, оживляє, будить щось, давно загублене й сухе, що не мало проростати, вже чи ще, але проростає, отримавши ту краплю вологи. 

Але буває поцілунок нищівний, як вир. Бо він захоплює і несе – і кидає на поталу такій пристрасті, якою не годен керувати, бо вона керує тобою.

Це запам’ятовується.

Я киваю. Але думаю в цей момент взагалі не про поцілунки. Тому зауважую:

– Пам’ять – взагалі цікава шкатулка. Іноді там є окремі комірчини для цілком собі дивних речей. 

Поцілунок – це хоча би про матеріальне. В цьому задіяні стільки органів чуттів.

Але.

Буває навіть погляд, який пронесеш у пам’яті крізь десятки років. 

Погляд, розумієш? Один-єдиний погляд. Як у того, кого ти кохала багато життів поспіль, а в цьому розминулася з ним задовго до. 

Розминулася. Нема в цьому житті вам дозволу бачитись чи бути разом. І лиш цю мить ви випросили в богів на це втілення. Отак пройти повз на вулиці, впізнати одне одного серцем – і йти далі кожен своєю дорогою.

Просто погляд. 

Проте.

І котові дозволено дивитися на Королеву.

І грішник, трапляється, Бога уздрить.

Наталія МУРАХЕВИЧ, оповідання 135 із серії #покирозчиняєтьсяцукор.