Глянула Антоніна Петрівна на золоту рибку і підморгнула їй.
Підказки від… золотої рибки. Історія на вечір
Антоніна Петрівна йшла під літньою зливою й плакала. Сльози змішувалися з краплями дощу. – Добре, що дощ іде, ніхто не бачить, як я реву, – думала вона. А ще думала: – Сама винна! Не треба було йти. Прийшла, як непрошена гостя
Йшла й плакала. А тоді раптом згадала старий анекдот: «Ну що, мамо, навіть чаю не вип’єте?» – і гірко засміялася. Бо саме в такій ролі й опинилася тепер.
Додому дісталася вся мокра, накрилася старим вовняним пледом і вже не стримувала сліз. Ніхто не чув її ридань, окрім золотої рибки в круглому акваріумі.
Колись Антоніна була гарною жінкою, мала успіх серед чоловіків. Але з батьком її сина Миколи не склалося. І Тоня більше заміж не вийшла. Сказала собі: треба ростити дитину.
Жила вона нібито й непогано. Працювала технологом, гроші потроху відкладала. Назбирала на квартиру, але Микола саме збирався одружуватися. Наречена хороша, Настя. Тож Антоніна віддала гроші дітям: справила весілля, купила нову двокімнатну квартиру. Сама лишилася в своїй старій.
А тепер ще й збирала на машину для сина. Бо скільки можна їздити на старенькій «Таврії»?
Того дня вона й не збиралася йти до дітей. Але потрапила під дощ, а парасолі не мала. Подумала: «Забіжу до Насті, може й чаю вип’ємо».
Та невістка зустріла її холодно:
– Антоніно Петрівно, ви щось хотіли?
– Та… дощ на вулиці… – розгубилася жінка.
– Дощ уже закінчився. Вам недалеко, дійдете, – відрізала Настя, навіть не запросивши до хати.
Антоніна знову вийшла під зливу. І плакала.
Син із невісткою дзвонили лише тоді, коли треба було грошей чи щоб онука пригляділа.
Вночі їй наснилася золота рибка. Вона стала величезною і сказала:
– Дурненька! Навіть чаю тобі не налила! А ти все життя комусь збираєш – то на квартиру, то на машину. А собі? Візьми гроші й поїдь до моря. Побудь щасливою хоч трохи для себе.
Антоніна прокинулася і вирішила: так і зроблю. Наступного дня вона купила путівку й поїхала на Середземне море. Повернулася засмагла, усміхнена, немов помолоділа.
А син із невісткою й не знали. Вони ж дзвонили лише тоді, коли треба було: грошей чи щоб онука пригляділа.
Відтоді Антоніна дозволила собі більше. Перестала уникати чоловіків, у неї з’явився шанувальник – директор, де вона працювала. І життя стало іншим.
Нещодавно Настя знову прийшла – із натяком, що Микола хоче нову машину. Але Антоніна лише всміхнулася:
– Настя, ти щось хотіла?
У цей момент із кімнати вийшов її новий обранець:
– Тоню, будемо чай пити?
– Будемо, – засміялася Антоніна. – А Настя не хоче. Правда ж?
І зачинила двері. А тоді глянула на золоту рибку й підморгнула:
– Отак-то!
Марія МРІЯ, фейсбук-група «Життя, яке воно є».
