Круглі сироти, найстаршому з яких було 15 років, хазяйнувати навчилися самі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.45 € 33.25
Круглі сироти, найстаршому з яких було 15 років, хазяйнувати навчилися самі

«Ми сіли втрьох, поговорили й вирішили, що головне – триматися нам разом і жити в своїй хаті».

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Круглі сироти, найстаршому з яких було 15 років, хазяйнувати навчилися самі

У тому, що ці діти не розбрелися по світу є заслуга і державної служби, яка опікується ними, і жителів села Люб’язь Любешівського району, котрі не залишили їх наодинці з бідою, і, звичайно, самих Григорія, Людмили й Павлика Кузьмичів. Втративши батьків, вони по-дорослому вирішили, що головне — ​«триматися разом і жити в рідній батьківській хаті»

«Спочатку не стало тата, а менш як через рік — ​і мами»

Сьогодні найстаршому Григорію — ​18 літ, його сестричці Людмилі — ​16, а найменшому Павликові — ​лише 12. Неважко підрахувати, якими вони були три роки тому, коли помер батько, а через десять місяців — ​і мати. Про те, коли ще всі були разом, у них теплі спогади.

Фото, на якому в дітей ще є мама й тато...
Фото, на якому в дітей ще є мама й тато...

 — Це було зовсім інше життя, — ​каже Люда. — ​Ми ходили до школи, мали гарне дитинство. Звичайно, допомагали батькам і вдома по хазяйству, і в поле з ними їздили, коли треба було сапати щось чи збирати картоплю. Але ніколи не думали про те, що й коли треба зробити — ​тато й мама цим керували…

— Батьки були добрими, турботливими, — ​додає Григорій. — ​Деколи й сварили (не без того), бо хотіли, аби ми росли слухняними, старанними.

І ніхто не думав, що ось такий крутий поворот станеться у їхньому житті.

Про те, коли ще всі були разом, у дітей теплі спогади.

—Перш не стало тата, — розповідає Людмила. – У нього був варикоз, через хворобу мав групу інвалідності. На початку літа 2017–го йому зробили операцію. Восени намічалася ще одна. Але не дожив до неї. 54 роки йому було, як раптово помер. 30 серпня ми з мамою в полі картоплю збирали. А він пішов у сарай, як я потім чула, свиней «дротувати». Видно, перенапружився — тромб обірвався. Коли мамі зателефонували, що з батьком погано, то ми, біжучи в село, ще не думали про найстрашніше…

— Того дня картопля в мішках у полі ночувала, — пригадує Григорій. — Я їхав підводою, щоб забрати врожай, але мені теж подзвонили, що біда вдома, тож вернувся.

На той час Люда восьмий клас закінчила, а її старший брат уже вчився на кухаря у Любешівському профтех­училищі. Важко було сім’ї, яка втратила главу. Але все ж у дітей ще була мама, під крилом якої почувалися захищено. Та, як кажуть, де тонко, там і рветься. На початку 2018–го жінка, відчувши недугу, звернулася до лікарів. Їй поставили невтішний діагноз. Через п’ять місяців після цього страшна хвороба забрала її життя. 44 роки мала, коли померла.

«Ми вирішили, що головне — триматися разом і жити у своїй хаті»

Розумію, що боляче дітям зачіпати незагойну рану, але все ж у розмові вертаю їхні спогади до того чорного дня, коли вони похоронили свою маму. Прийшли з кладовища додому вже круглими сиротами — про що думали, говорили?

— Може, то було не в той день, коли провели в останню путь маму, — каже Григорій, який як старший узяв на себе відповідальність за сестру і брата, — але ми сіли втрьох, поговорили і вирішили, що головне — триматися нам разом і жити у своїй хаті.

Бабуся-опікун, дізнавшись, в якій газеті буде публікація про внуків, похвасталася,  що теж її передплачує.
Бабуся-опікун, дізнавшись, в якій газеті буде публікація про внуків, похвасталася, що теж її передплачує.

 І він, і його сестра Людмила з вдячністю згадують, як до них приїжджали працівники районної служби у справах дітей і не лише цікавилися умовами проживання сиріт, а й роз’яснювали, що потрібно зробити в першу чергу, аби вони, неповнолітні, могли залишатися вдома. Дітям–сиротам потрібний був опікун, і ним стала бабуся по маминій лінії Людмила Андрощук.

— Не хочу себе хвалити, — говорить Григорій, — але у Люб’язі знайшлися б люди, які б погодилися взяти над нами опікунство, — ми ж непогані діти. Чули від декого, коли заходила про це мова, що проблем із цим не буде. Але ми вирішили, що опікуном стане бабуся по маминій лінії. Вона родом із Воютина Луцького району, але більше десяти літ жила з нами, бо її хата в рідному селі в аварійному стані. То куди їй, старенькій, тепер іти?

«Коли б не односельчани, то не знаю, як би ми справилися самі з усім, що на нас навалилося»

Коли не стало мами, то на хазяйстві у Кузьмичів були корова, кінь, троє свиней та, звичайно, кури. І корову вони тримали, як розповідають, ще більш як пів року, але потім вона захворіла — довелося збути.

— А кобила й зараз є, бо в селі без такої робочої сили не обійтися, — каже Людмила. — Мама померла 7 червня 2018–го. Буряки були посіяні, картопля посаджена — якраз настала пора полоти. А потім треба було зібрати врожай. Уже самим… Ми вдячні людям, котрі допомагали нам. Пригадую, одного разу сіно гребли біля річки. Аж тут хмара велика насунулася — ось–ось гроза почнеться. Боялися, що не впораємося до дощу. Сусіди побачили нас, таких заклопотаних, і кинулися допомагати.

Без коника в селі ніяк не обійтися.
Без коника в селі ніяк не обійтися.

 — Коли б не односельчани, то не знаю, як би ми справилися самі з усім, що на нас навалилося, — додає до слів сестри Григорій. — Допомагають і картоплю вибрати, і як щось по хазяйству треба зробити, то приходять на виручку.

Щирі слова вдячності від наших героїв — тітці — батьковій сестрі, дядькові — маминому брату, який зараз теж живе з ними. Бабуся Людмила Володимирівна, яка опікується дітьми, тамуючи біль втрати («таку молоду дочку поховала — саркома за лічені місяці з’їла»), говорить:

— Онуки — добрі, дружні. Як щось не так, то підкажу — послухаються…

У тому, які це хороші діти, можна було пересвідчитися і з розмови з ними. Григорій вчиться у профтехучилищі — уже три роки доїжджає в Любешів («ще вісім місяців залишилося»). Пройшовши через випробування долею, не по літах по–дорослому розмірковує, що хоче здобути, крім спеціальності кухаря, ще й будівельну. Одне слово, знання згодяться — їх за плечима не носити. Одинадцятикласниця Людмила ще не визначилася, куди піде після школи. От уже, мовляв, як наступного року здасть ЗНО, знатиме свої бали, тоді й вирішуватиме, куди вступати. А наймолодший Павло–семикласник в особі брата й сестри має надійну опору. Це ж значною мірою завдяки їм, їхній «дорослості» всі вони живуть дружною сім’єю у батьківській хаті, бережуть пам’ять про маму й тата.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.