СКІЛЬКИ РУХАЄМОСЯ — СТІЛЬКИ Й ЖИВЕМО

Так стверджує 84-річна лучанка Валентина Дмитрівна Коротченко, яка щоранку робить зарядку і за своє життя жодного разу не лежала в лікарні.


Галина СВІТЛІКОВСЬКА


—На старт! Бігом — марш!— командує дітлахам у дворі струнка, з короткою спортивною стрижкою бабуся, і з усмішкою спостерігає, як малюки летять наввипередки, щоб заслужити її похвалу. П’ятдесят років вчила вона дітей фізкультурі. Каже, що все життя проходила у спортивних костюмах, і досі брюки та футболка — улюблений наряд. У сукнях і спідницях ходити було ніколи — весь час на спортмайданчиках, у спортзалах — уроки, гуртки, тренування, змагання. Уже будучи на пенсії, з азартом бігала з школярами, навчаючи їх грати у волейбол, баскетбол. Навіть тепер, коли розміняла дев’ятий десяток, не перестає дружити з фізкультурою, зранку обов’язково робить комплекс гімнастичних вправ. Знає, які вправи рятують від болю в ногах, які корисні для зміцнення хребта, поліпшення роботи внутрішніх органів.
— Життя — це рух! Скільки рухаємося — стільки й живемо. Усім, і молодим, і людям похилого віку треба пам’ятати: без фізичних навантажень неможливо почувати себе здоровим. Особливо це стосується міських жителів. Боляче бачити ще не старих людей, які ниють, скаржаться, що обсіли недуги, але самі нічого не роблять для того, щоб бути у формі,— каже Валентина Дмитрівна.
Сама вона, незважаючи на поважний вік, відмовилася від послуг соціальної служби, і за продуктами в магазини ходить, і з домашніми клопотами справляється. Відколи помер чоловік — живе самотньо, бо нікого з рідних у Луцьку нема. Єдине, що зігріває душу, це спілкування у клубі ветеранів “Життєлюби”, в якому Валентина Дмитрівна активно працює майже двадцять років. А ще додає їй, ветерану-педагогу, сил і радості те, що не забувають колишні учні.
— Скільки разів, бувало, підходять до мене на вулиці дорослі мужчини й жінки, в яких я вже й не можу пізнати своїх учнів, а вони признаються до мене, обнімають, дякують. Я не впевнена, чи були серед моїх вихованців якісь відомі спортсмени. Вчила фізкультуру в Луцьких школах № 4, № 5, №17, у залізничній школі. Була заступником директора, викладачем у дитячій спортивній школі, ще й досі зберігаю вимпели, призи за перемоги у змаганнях. Але для мене завжди на першому місці були не спортивні досягнення, а здоров’я дітей,— згадує колишня вчителька фізкультури. — Я завжди до учнів приглядалася, той сутулиться, у того одне плече нижче, хребет викривлений. Міркуєш, кому які вправи давати, щоб виправляти проблеми: кому на турніку корисно повисіти, кого треба в басейн відправити, іншому просто не під силу виконати програму, слід займатися індивідуально.
Я, слухаючи цю розповідь, згадую переважно ненависні уроки фізкультури в школах, з яких учні тікають, просять батьків роздобути медичні довідки-звільнення від занять спортом. Чому так відбувається? Валентина Дмитрівна не хоче ображати колег-“фізруків”, але визнає, що не всі з них вміють поставити справу так, щоб урок фізкультури був дітям у радість.
— У мене, траплялося, вчителі-предметники просили “уступити” урок, бо то в них контрольна, то іспити. А я ніколи на це не йшла, щоб ніхто навіть подумати не міг, наче фізкультура — це щось другорядне. У мене й діти на заміну ніколи б не погодилися. Ще до уроку є час, а вони вже переодягнені, в спортивних костюмчиках за мною ходять. Того треба підтримати, похвалити, іншого, навпаки, втихомирити, щоб не задавався. Головне — не принижувати, не ображати, хай дитина й не вміє чогось,— ділиться секретами педагогічної майстерності Валентина Дмитрівна, до речі, відмінник народної освіти.
Їй у дитинстві теж пощастило з вчителями фізкультури. Шкільні роки пройшли у Миколаєві. У передвоєнні літа займатися спортом було модно, престижно. Навіть приказка в народі побутувала: “Не будь дурою — займайся фізкультурою”. І Валя записувалася у всі можливі гуртки, мріяла стати чемпіонкою. Але війна перекреслила мрії. Загинув на фронті батько, а коханий юнак повернувся скаліченим, пораненим. Чесно сказав, заглядаючи їй в очі, що втратив здоров’я, що не зможе мати дітей. І яку відповідь вона могла йому дати? Звісно ж, погодилася ділити з коханим чоловіком і його біль, і життєві проблеми. За чоловіком і приїхала на Волинь. Закінчила у Володимирі-Волинському педучилище, стала працювати вчителем фізкультури, віддаючи серце чужим дітям — своїм учням.
— Мій Віктор любив, що я завжди була “фізкультурною”. Цілими днями пропадала в школі, а він не дорікав. Казав, хоч ти будь спортивною, здоровою. І я справді ніколи не хворіла, до лікарів не ходила і не ходжу. Як грип якийсь чи застуда, то поп’єш чайку з липового цвіту чи з малини — то й пройде. І в їжі себе ніколи не обмежувала, як тепер жінки роблять, щоб фігуру зберегти. Їла, що хотілося, але й витрачала енергії завжди багато, бо на місці не сиділа,— розповідає Валентина Дмитрівна.
Мешканці їхнього багатоквартирного будинку досі згадують, які вечори організовувала Валентина Дмитрівна, будучи впродовж багатьох років головою будинкового комітету. Як накривали у дворі довгі столи, як кожна господиня приносила з дому свою “козирну” страву, як співали, веселилися. І душею цих вечорниць завжди була Валентина Коротченко. Встигала вона з подругами по клубу “Життєлюби” і мешканців Будинку престарілих провідати, і у госпіталь до ветеранів заїхати, і додому до тих, хто нездужав.
— Зараз “Життєлюби” на канікулах, то трохи сумно вдома. В спеку в квартирі важкувато. Але поп’ю вранці молочка холодного з медом, а перед обідом — скляночку пива, бо, кажуть, зір від нього поліпшується, а ще — соки собі купую. На подвір’ї у холодку з дітьми час проводжу. Тільки увечері, як з бару п’яні компанії повиходять та палять, лихословлять — то цього не можу терпіти. Думаю собі: не було в них доброго вчителя фізкультури,— робить висновок Валентина Дмитрівна, яка твердо переконана, що саме спорт допомагає виховувати людей кращими, здоровішими, гартує дух і тіло. Зрештою, її життя — найкраще свідчення цього.