Лучанин Павло Віюк без будь-яких креслень сконструював автомобіль-амфібію...
Лучанин Павло Віюк без будь-яких креслень сконструював автомобіль-амфібію.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
“Щось крутити біля машини” — захоплення всього його життя. Відтоді, як перед армією закінчив водійські курси ДОСААФу і донині, коли діду Павлу йде вже 75-ий рік. — Спочатку я працював на “ЗІЛі”. Новий, великий. Набереш вантажу, їдеш, а причеп далеко — і не чуєш, як на ньому скат спустив. Проїхав метрів 150 – глянув, а скат — димить. Все – нема. А скільки ж то він коштує! І після того, як ми з напарником за два місяці “прожували” три скати, думаю: то не діло – і почав розробляти прилад, який би сигналізував водієві про поломку коліс на причепі. Кілька безсонних ночей - і на “ЗІЛі” Павла Віюка встановлено електромеханічний сигналізатор. За технічну новинку його портрет повісили на Дошку пошани, а самого винуватця відправили до Москви. Щоправда, столичні експерти, ретельно вивчивши електромеханічний сигналізатор волинського водія, констатували, що подібний прилад вже винайшли у Сполучених Штатах у 1937 році. Взагалі, у столичному патентному архіві лучанин дізнався, що майже все, що пов`язане з автомобілебудуванням, було винайдено на Заході. І хоча прилад, розроблений нашим земляком, встановили на більшості вітчизняних вантажівок, а самого раціоналізатора нагородили грамотою Ради Міністрів УРСР, у Павла Віюка тоді заграло самолюбство – він вирішив розробити суто вітчизняний автомобіль. І незабаром така нагода трапилась, коли він влаштувався працювати на Луцький автомобільний завод. Тоді ЛуАЗ випускав санітарні джипи-амфібії для армії. Павло Віюк задумався над тим, як створити принципово нову амфібію. Перш за все потрібно було створити авто із більшою швидкістю плавання, адже серійний джип пропливав лише три кілометри за годину. Коли Віюк розповів про це директору, той спочатку скептично поставився до його затії. Мовляв, навіщо швидше плавати – аби машина просто могла переплисти річку і все. — А якщо війна? І це не Стир, а скажімо, Дніпро, і річку обстрілюють, у кого тоді більший шанс вижити? – аргументував Віюк і пообіцяв розробити джип, який плаватиме утричі швидше. Директор погодився допомагати з матеріалом. Майже три роки пішло на те, щоб здійснити задумане. Для цього Павлу Зіновійовичу довелося чотири рази переробляти свою амфібію. Усе майстрував у своєму гаражі у післяробочий час: “Щоб була моя машина, а не заводська”. Зовні автомобіль-амфібія схожий на ”Волинянку” (ЛуАЗ-969 М), однак має гвинт, спеціальну обшивку, щоб не протікала вода. Під капотом — двигун на 40 кінських сил. Вантажопідйомність — 600 кг. На трасі на 100 км бере дев’ять літрів бензину А-76, у воді — 12 л. Коли на першому випробуванні машина пропливла із швидкістю 12 кілометрів за годину, директор заводу аж застрибав на радощах! Але у серійне виробництво машина-амфібія Павла Віюка так і не надійшла — поки готувалась технічна документація, міністерство оборони прийняло рішення взагалі зняти плаваючий джип з озброєння. Тому “волинянка”, яка плаває, - залишилась єдиним екземпляром у світі. — Пропонували мені за амфібію навіть новенький “Мерседес”, буквально три роки тому за нею приїздили люди із Сибіру, хотіли купити, але я її ні за які гроші не віддам, — гордо каже Павло Віюк. – Та й діти й онуки говорять, що цей автомобіль – уже наша сімейна реліквія. Більше того – він наш родич, адже носить наше прізвище! Коли у 1986 році автомобіль-амфібію треба було зареєструвати, виявилось, що на нього немає технічних даних. Довелося Павлу Зіновійовичу сідати і… робити креслення на авто, яке він виготовив без будь-яких креслень! Назвав винахідник амфібію ”Віпазін-5” — за першими літери свого імені: Віюк Павло Зіновійович. Номер п’ять, бо склав з п’ятої спроби. Щоправда, зараз про те, що “ВІПАЗІН-5” може плавати, свідчить лише червона ватерлінія. — Довелося не про моря думати, а про землю – переробив під звичайний автомобіль. Нашій державі машини-амфібії не потрібні, — зітхає Павло Зіновійович, але одразу і усміхається: – Проте у будь-який момент я готовий до бою – лише кілька годин роботи – і пливем. Так і сказав польським митникам, коли ті не хотіли моє незвичне авто впускати до Польщі: “Впускайте, бо перепливу через Буг…” Зараз дід Павло займається більш буденними справами. Має дачу. Крім пасіки, там є добрячий клапоть городу. Тож “ліпить” для поля тракторця. Поруч син будує дачу – для полегшення праці розробив йому підйомний кран. Щоб злодії не могли залізти у дім, зробив оригінальні засови для дверей і вікон… — Павле Зіновійовичу, а не пробували змайструвати щось таке, щоб літало? – запитуємо на прощання. — Маєте на увазі, як в тому анекдоті радянських часів, — комбайн з вертикальним зльотом? – усміхається Павло Зіновійович і починає розповідати: – “Радянський Союз і США домовилися повністю роззброїтись. Але американці, щоб володіти світом, вирішили схитрувати і заховали один літак-бомбардувальник. Перетинає той літак територію СРСР, летить над хлібним полем, де йдуть жнива, як раптом з-під косилки щось “блись” – і літака нема. Телефонує Горбачов до Рейгана і каже: “Ще раз так вчините – використаємо комбайни з вертикальним зльотом!” А якщо серйозно, людина все зможе зробити, тільки треба дуже загорітись мрією.
