НА РОЗДОРІЖЖІ ІСТОРІЇ

Досліджуючи вже не один рік древні сільські храми, не раз доводилося переконуватися , що вони стоять на роздоріжжі історії не лише конкретного населеного пункту, краю, країни, а й усього світу. Свято-Луківська церква, що в селі Доросині Рожищенського району, — ще одне яскраве цьому підтвердження

Валентина ШТИНЬКО,
Євгенія КОВАЛЬЧУК,
заступник директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею

Могили на церковному цвинтарі

Десь у далекій Німеччині на початку минулого століття вчені мудрагелі у таємних підземних лабораторіях винаходили отруйні гази із смертельним впливом на людину. Сатанинський винахід згодом наречуть хімічною зброєю масового ураження. А випробували вперше в бойових умовах ті гази ось тут, під Доросинями, у далекому вже 1916 році, на бойовищах Першої світової. Австро-німецькі війська захопили село влітку 1915-го, а через рік воно опинилося у центрі воєнних дій, які потім увійдуть у підручники історії як знаменитий Брусиловський прорив. Російські війська, у складі яких було і чимало волинян, прорвали тоді фронт у Луцькому напрямку. На цвинтарі коло церкви залишилася велика братська могила (понад 300 чоловік) і пам’ятник полеглим.
Либонь, надивившись на муки й смерть, у тому ж 1916 році чотирнадцять доросинівських дівчат помандрували у святий Почаїв. Купили й принесли звідти виносну ікону, на якій із одного боку зображено Богоматір, а з другого — Миколая-Чудотворця. Ікона вціліла в горнилі вже Другої світової війни. Її показав нам нинішній настоятель Свято-Луківського храму о.Володимир (Шекель).
А рівно через десять літ трапилася подія наче б і локальна, яка, однак, сколихнула Доросині й довго була на вустах його мешканців. Парафіяни вирішили пофарбувати ззовні храм і найняли маляра, якому допомагав його син. Що саме сталося на риштуваннях під самим куполом церкви — тепер уже призабулося. Щось падало і мало б скалічити сина, і батько, рятуючи його життя, сам упав із верхотури й розбився. Про цю трагедію нагадує скромна могила з пам’ятником, на якому — напис: «Новачевський Андрій Пилипович. 1876 —1926. Мир праху твоєму, дорогий батьку!».
На цвинтарі збереглися і дві могили священиків, які служили свого часу в Доросинівській церкві. На одній напис: «Священик Костянтин Федосійович Тоцький (21.05.1882 —19.07.1927)». За переказом, помер від укусу бджоли. Неподалік — могила останнього власника Доросинь, польського пана Теодора Новицького, який помер у 1939 році. Хоч був він католиком, проте, за сільськими переказами, віддав своє золото на іконостас православного храму. Тому й похований тут з почестями.

Прошуміли віки над Доросинями

Доросині — одне із найбільших і найдавніших сіл Волині. Існує версія, що його засновником був такий собі Дорош Синій. Прізвище Синій і тепер незрідка можна стрінути тут.
Перша ж згадка про Доросині в історичних документах належить до 1450 року, коли польський король Казимир подарував село разом з іншими населеними пунктами бояринові Олізару Шиловичу.
Письмові фіксації з різними варіантами назви села зустрічаються в документах досить часто, починаючи з XV століття: «Доросинь» під 1483 роком, «на Доросинє» під 1574-им, Dorosinie — під 1790-им роком. Інвентарний опис 1517 року свідчить, що феодал С.Граєвський, якому на той час належало село, вносив у казну податок із 30 димів по 12 грошів, за 5 городників — по 4 гроши, та за священика — 2 флорини (60 грошів). Отож, на початку XVI століття церква у селі вже була. Як і більшість давніх дерев’яних церков Волині, вона не збереглася. Зате збереглася із тих далеких і буремних часів унікальна пам’ятка, яка зробила Доросинівську церкву відомою в мистецтвознавчих колах України. Це ікона Богородиці Страсної (Доросинівської Богородиці) ХVI століття, яка нині знаходиться у збірці Львівської картинної галереї. Представлена у музейній експозиції відомого Олеського замку, вона гідно репрезентує волинську школу іконопису. Особливості іконографії доросинівської Богородиці вказують на відтворення рис певного оригіналу другої половини ХІІІ століття і періоду поширення на волинському грунті релігійного малярства візантійської традиції, винятково яскравим зразком якого є ікона Волинської Богородиці з Покровської церкви в Луцьку, що нині знаходиться в Національному художньому музеї м.Києва.
Здавалося, не оминала села жодна вагома подія. У ХVII столітті, у період національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, коли народний рух охопив усю територію Волині, населення Доросинь приєдналося до повстанського війська. Найбільші групи повстанців діяли поблизу села між Ковелем і Турійськом.
Коли ж трохи втихомирилось, на рубежі XVII—XVIII століть у селі постала нова дерев’яна церква, яка з перебудовами дійшла до наших днів. Вона розміщена в мальовничому місці в центрі села, тризрубна, однокупольна, із чотириярусною дзвіницею, яка була прибудована 1881 року, коли коштом парафіян було здійснено значний ремонт церкви. Горизонтальна шалівка суттєво змінила традиційний тип українського дерев’яного храму.

Запізніла звістка

А ось повідомлення про відміну кріпосного права дійшло до Доросинь аж через... три роки! На радощах селяни розгромили й спалили поміщицькі маєтки, а потім сім років тривала судова тяганина, бо поміщики подали на них в суд. Феміда у ті роки була непідкупна і постановила, що бунтівники протягом 49 років мають сплатити скривдженим поміщикам 5 тисяч рублів. Частина цих коштів йшла на монастир бернардинів.
За якийсь час хтось, либонь, зумів скерувати дещицю їх і на розбудову села, бо, окрім храму, тут, зрештою, спорудили й церковно-парафіяльну школу, в якій навчалося близько двох десятків учнів. Оскільки в селі жили й іновірці — 270 душ католиків і 27 — євреїв, то, очевидь, вони мали свої освітні осередки.
Окрім школи, поблизу церкви в 1897 році на кошти казни були побудовані будинок священика та псаломщика, а також надвірні господарчі споруди. При церкві був невеликий садок і город. Церковної землі нараховувалося близько 70 десятин, 20 десятин — чагарники й болота, решта — орна.
Багато цікавих подробиць з історії села й сільського храму розповів нам його настоятель о.Володимир. Дванадцять років тому, прийшовши на парафію, він почав активно цікавитися його минувшиною. А коли село готувалося до відзначення свого 550-річчя, написав до Житомирсього держархіву й отримав звідти цікаві документи, зокрема, й про тяжбу між селянами й поміщиками після відміни кріпосного права.
— Ех, шкода, що не стало Степана Миколайовича, ніхто так не знав історії цього краю, як він! — пожалкував о.Володимир, коли, сидячи на церковному цвинтарі в затінку старих дерев, намагалися подумки гортати сторінки історії села і храму.
А вона, ця історія, виявилася напрочуд живою. Бо, хоч і нема серед нас невгамовного доросинівця Степана Курила-Шванса, залишилися його книжки, зокрема романи — хроніки «На шляхах звивистих», «У вихорі війни». Їх, збираючись у відрядження в Доросині, довелося ще раз перегорнути й добрим словом згадати краєзнавця, який не раз пропонував свої знахідки-дослідження і нашій газеті.
У книзі «У вихорі війни» натрапили на розділ «Останній німецький постріл в Доросинях». Зацікавив він передусім тому, що події відбувалися, власне, біля сільської церкви, і йшлося в ньому про дружину тодішнього священика Анатолія Борковського Євгенію. Це вона, заговоривши до офіцера чистою німецькою мовою, врятувала життя пораненому сільському хлопчині, а нині доросинівському старожилу Володимиру Федчуку. Як ми здогадалися, батькові відомого на Волині радіожурналіста Василя Федчука.
А на розмову з нами чекав ще один доросинівський старожил 1918 року народження, Іван Ярофейович Іщук. Це його руками та руками його ровесників були посаджені дерева довкола церкви, які нині давали нам густий затінок, у якому приємно було віддаватися спогадам.
— Оця розвалюха біля церкви — то колишня школа, а дерева ці ми садили ще до війни, у 30-і роки, — згадував Іван Ярофейович.
Війна ж прокотилася по його долі жорстоким колесом. Усього довелося набачитися, пережити. І коли повернувся фронтовик додому з чотирма класами польської школи, гостро постало питання: як жити? Але й у мирній обстановці не розгубився. Крок за кроком здобував освіту: училище, технікум, інститут... Став головним зоотехніком колгоспу, вивів у люди трьох дітей...
То лишень віхи одного життя, яке, вщерть сповнене подій, так швидко минуло. Ось уже й дев’ятий десяток добігає... Так швидко виросли дерева довкруг Свято-Луківського храму і стали зеленою стіною, немов мовчазні вартові його непростої історії...